Читати книгу - "Непрохані"

За винятком позначки в календарі, я не мав жодних доказів на свою користь — і, може, я справді все переплутав. Добігаючи лісом до нашої ділянки, я дедалі більше в тому впевнювався. По тілу розливалося відчуття полегшення, розслаблюючи плечі. А ще я відчував сором. Знайдене мною на її телефоні було дуже дивним, але такі деталі чужих життів не можуть не бути дивними — а кохана людина, як не крути, все ж таки має і своє, чуже тобі життя. Кінець кінцем, Емі дуже спокійно поставилася до того, що я отримав доступ до її телефону, отже, нічого таємного там не було. Це міг бути затяжний жарт над колегою або ж якісь уривки майбутньої кампанії партизанського маркетингу. Просто у мене в голові царювала темрява, і це на мене щось аж тиснуло.

Я знав це відчуття і знав, з яких подій мого — нашого — життя воно виростало. Останні два роки я перебував у постійному очікуванні хаосу, вторгнення зовнішнього світу: дзвону розбитого скла у глибині будинку, виску шин в ту мить, коли мене збиває машина. Несподіваного дзвінка з лікарні з повідомленням про те, що я чи Емі хворі на рак, хоча аналізів на рак ми ніколи не здавали і не збираємося.

Нічого з того ніколи не траплялося. Траплялися інші речі, теж несподівані. Жодного разу Бог Бід не попереджав мене про свої плани і навряд чи колись попередить — хоча трапитися може що завгодно. Тому немає сенсу жити у постійному напруженні, очікувати найгіршого, вигадувати сценарії один за інший страшніші. Все гаразд.

Я почав повторювати цю фразу про себе у ритмі бігу, пришвидшив крок, підбігаючи до будинку.

Все га-разд, все га-разд.

Чудовий ритм для пробіжки.

Коли я зайшов у будинок, Емі вже була там — лежала собі у ванні та слухала по радіо задля сміху якусь передачу про теорію змови, щось про темні сили, які доклали руку до минулорічного вибуху в Торнтоні, штат Вірджинія, — ніби не вистачало нам звичайних терористів. Я прийняв душ і переодягнувся — я так завжди роблю після пробіжки. Взяв з холодильника пляшку пива і пішов на балкон покурити.

Там автоматично увімкнулося світло, і я, як завжди, через це трохи роздратувався, а потім згадав, що треба повернути вимикач у кімнаті, щоб цього не траплялося, — але в кімнаті я не пам’ятав про світло, а коли виходив, було вже запізно. Емі, навпаки, світло подобалося, але вона о цій порі не виходила, бо мерзла. Я пообіцяв собі розібратися зі світлом, тільки-но зайду назад, і зіперся на поруччя. Здіймався вітер, дерева хиталися, запалений кінчик моєї цигарки яскраво жеврів.

Докуривши, я загасив цигарку об поруччя і поклав бичок до пачки. Повертаючись, я помітив трохи попелу на підлозі — сліди минулого разу, коли я тут курив. Мене раптом вразило те, що якісь особливості цього місця завадили вітру здути цей попіл, і він лишився нагадувати про те, як день вчорашній просочується у сьогодення. Я дивився на ту купку, аж тут черговий подих вітру підхопив попіл і поніс у порожнечу вечора.

Їхав він швидко, проте без перевищення швидкості. Важливо було не вирізнятися серед інших водіїв. Шепард мав багато привілеїв, але добре знав, що вони даються не задарма. Рано чи пізно доводиться платити — і найдорожчою платою виявляється час. Втрачена хвилина ніколи не повернеться. Якщо його зупинять копи, буде втрачено щонайменше півгодини — розкіш, якої він не може собі дозволити. Тож він спокійно вів машину трасою, сподіваючись, що всі питання вдасться вирішити за цю ніч. План був простий і чіткий. Він і гадки не мав, що справи могли піти настільки кепсько за такий короткий час.

Минула вже доба відтоді, як дівчинка зникла.

Його перше місце призначення не могло принести великої користі, але Шепард жив умінням усе робити системно і скрупульозно, тож спершу треба було зазирнути до О’Доннелів. Перш ніж остаточно покинути Кеннон-Біч, він трохи поїздив туди-сюди трасою і серед дюн, ні на що особливо не сподіваючись. Місцеві копи вже все тут обшукали. Якби дівчинка була десь поблизу, її б уже знайшли. Її тут не було. Вона пішла кудись іще, подалі звідси.

І він мусив швидко зрозуміти, куди саме.

Зупинившись біля будинку в північно-західній частині міста Портленд, неподалік розкішних крамниць Двадцять Другої та Двадцять Третьої авеню, він знову перетворився на агента Шепарда. Спершу постукав у двері, далі зайшов, не дочекавшись відповіді. Всередині він провів шість хвилин. Дівчинки не знайшов.

Повернувся, сів у машину. Посидів трохи, обдумуючи наступний крок. Темнішало. Було одне місце, куди мало сенс поїхати, — небагато сенсу, але принаймні це давало напрямок. Якщо він поїде туди і виявиться, що дитина досі блукає Орегоном у забутті, то рано чи пізно до когось заговорить, щось упустить, введе в цю гру нові змінні.

Шепард не любив змінні. Понад тридцять років свого життя він майже не знав непевності, й так жити йому подобалося. Це був один з його привілеїв — право не зважати на обмеження, якими сповнене життя інших людей. Свобода, звісно, передбачала і відповідальність, чітке усвідомлення того, що ти сам формуєш свою долю, і не треба шукати інших винуватців.

Він пригадав, як сидів у барі готелю на північ звідси й отримав там пропозицію — ризиковану пропозицію, яка означала, що весь його звичний спосіб життя опиниться під загрозою. Проте єдиний погляд на людину, яка сиділа навпроти, вирішив усе. Хай та людина була тепер незначуща, все-таки з її бажаннями не можна було не рахуватися. Шепардові траплялося робити речі, неприємні й неприйнятні для будь-кого іншого, проте тут він чітко усвідомлював, хто