Читати книгу - "За браком доказів"

Я кілька разів подзвонив у двері, потім притулився обличчям до шибки, але нічого не побачив через зашторені вікна. Я нерішуче постояв. На протилежному боці вулиці якийсь чоловік вигулював собаку. Він спроквола брів тротуаром, дозволяючи собаці запопадливо обнюхувати всі кути будинків та пожежні гідранти. Я перейшов вулицю, а чоловік сторожко спостерігав за мною.

— Привіт, — усміхнувся я. — Ви мешкаєте на цій вулиці?

— А ви що шукаєте? — неприязно відповів чоловік.

— Хотів провідати свою знайому з он того маленького будиночка, — показав я великим пальцем через плече.

— І що?

— Хотів лише запитати, чи ви її бачили останнім часом?

— Ні, — стримано буркнув він, розвернувся і пішов геть, тягнучи за собою на повідці собаку.

Еріка Гансен могла бути де завгодно: у місті або у матері. На мить я пожалкував, що не взяв номера її мобільного, але ж відомо, як легко спекатися людини по телефону. До того, я волів би бачити під час розмови її очі. Не те, щоб я володів якимись магічними здібностями зчитування правди чи брехні, але мав великий досвід, а іноді ще й добру інтуїцію. Хоч мусив визнати, нікчемну — теж. Я запхав руки в кишені пальта й рушив у напрямку центру. Дощ підступно й невблаганно пробирався мені за комір. Назустріч, тримаючись за руки, простували хлопець і дівчина. Проходячи повз мене, навіть не глянули у мій бік, цілком захоплені собою.

Чи мав я вже дівчину в такому юному віці? Не пригадую, мабуть, ні. Я був сором’язливим, з тих, яких паралізує у присутності дівчат і які не знають, що сказати, хіба згодом, коли вже нікому щось казати. Минуло немало років, перш ніж у мене з’явилася моя перша кохана. Її звали Ранді. Досі пригадую відчуття, як воно, йти вулицею, тримаючись за руки, і розпачливо вишукувати слушну мить, щоб її поцілувати. Зрештою, вона першою поцілувала мене. Просто зупинилася і припала губами до моїх губ, м’яко й сильно водночас.

Доки я брів, поринувши в спогади, на протилежному тротуарі назустріч мені вигулькнула якась дівчина. Нічого в ній начеб не привертало особливої уваги, вона була вдягнена в куртку-дощовик і джинси, ішла, низько нахиливши голову, ховаючись від вітру та дощу.

За якимось внутрішнім відчуттям, я повернувся і рушив услід за нею. Дівчина, мабуть, помітила мене й пришвидшила крок. Коли вона спинилася перед маленьким дерев’яним будиночком, я зрозумів, що інтуїція мене не підвела. Я перейшов вулицю. Дівчина стояла на низькому ганку, кинула через плече швидкий, майже затравлений погляд — видно замок не відчинявся.

— Привіт! Ви Еріка Гансен? Я хотів би з вами поговорити.

До такої реакції я не був готовий. Вона крутнулася до мене, щось зблиснуло в її руці. Я встиг затулитися, відчув гострий біль, скрикнув і заточився назад.

— Якого біса?! Ти що, божевільна!

Еріка стояла мовчки, наготувавшись до нападу чи то до оборони. Широко розплющені очі блищали.

— Що з тобою?! Я лише хотів поговорити…

Цього разу мої слова пробилися до її свідомості.

Наляканий звір повернув собі людську подобу.

Перший шок минув, і в пораненій руці запульсував біль.

— У тебе кров, — промовила вона.

І справді. Кров скрапувала на мокрий від дощу тротуар.

— Я маю аптечку першої допомоги. Треба перев’язати, — сказала Еріка таким тоном, ніби стала випадковим свідком нещасного випадку й пропонувала свою допомогу.

— Уже й не знаю… — завагався я.

Вона обернулася до дверей, відчинила.

Лише тепер я помітив, що блискучий предмет, який я прийняв за ніж, був звичайним ключем.

— Погана рана, — промовила Еріка Гансен, зосереджено промиваючи поріз і накладаючи компрес. — Пробита долоня…

Вона посадила мене на унітаз, а сама сіла на край маленької ванни, тримаючи мою руку в себе на колінах.

Я був вражений різкою переміною: від агресивної людини, яка напала на мене без жодної на те причини, до начеб уважної, зібраної жінки, що сиділа переді мною.

— Ви адвокат, правда? — запитала вона, швидко глянувши мені в обличчя.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Бачила одного разу в Окружному суді.

Тепер я теж її упізнав. Вона була приставлена охоронцем до одного з моїх клієнтів — уже не пригадував, до кого саме, — але добре запам’ятав її слова.

— А, так… Ви похвалили мою заключну промову.

Еріка кивнула, на губах майнула тінь усмішки. То була давня усмішка молодої жінки, якою я побачив її уперше. Тоді я ще подумав — яка вона гарна. Але відтоді Еріка змінилася на гірше: надто схудла, на обличчі — втома, під очима — темні кола, волосся обвисло потьмянілими пасмами, навколо рота червоний запалений висип.

— Ось так, — промовила вона, забинтувавши мою долоню. — Я все добре зробила, але однаково радила б звернутися в травмпункт, про всяк випадок.

— Та чи потрібно?

— Гм… Не завадило б. Боюся, чи не пошкоджені сухожилля. Та й кров ніяк не спиняється. Може, треба зашивати… — вона розгублено змахнула рукою. — Господи, мені так прикро! Ви мене дуже налякали. Зазвичай я не кидаюся на людей. Але недавно я пережила таке… що лякаюся найменшого шереху.

— У Далгаймі?

Еріка Гансен здригнулася, випустила з рук мою долоню і витріщилася на мене своїми великими очима.

— Я тому й прийшов, — пояснив я. — Щоб поговорити про ті події. Я — адвокат Маґнуса Саннторва.

Еріка судомно ковтнула пересохлим ротом,