Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

доп’єте каву, мій чоловік доправить Вас до Підволочиська, — продовжила без передмов. — У нас є власний автомобіль, тож дорогою не матимете пригод; на ньому Вас ніхто не зупинить. А як зупинять, то всім відомо, що ми до Волочиська їздимо у справах ресторану, на закупи, по яйця та м’ясо, а Ви — наш рахівник. Дякувати Богу, поляки з повагою ставляться до нашого сімейного бізнесу, хоч ми останнім часом і ходимо на межі. Та Бог добрий… Милує.

— До кого мені звернутися у Волочиську, пані Юстино? — запитав Марко.

— Зв’язок триматимемо через надійну людину, Василя Семенюка, — відповіла вона; провела пальцем по скатертині, малюючи Шведові невидиму карту, — Дивіться: він мешкає у Волочиську одразу за костелом, біля залізничного мосту. Як перейдете кордон, ідіть до нього. Там недалечко, по костелові зорієнтуєтеся. Він там величний, гарний. Та й хата у Семенюка видна, одразу упізнаєте. Скажете йому, що Ви рахівник з готелю, від пані Юстини. Це буде Ваш умовний знак. Василь Вас і доправить до радянської комендатури. А далі Ви вже самі… за власного легендою.

— Дякую, пані Юстино.

— Рано дякувати, поки справа не зроблена, — зітхнула пані Шидловська і, підкликавши кельнера, попросила, аби їй принесли філіжанку кави з молоком.

— Усе йому переказуйте на словах, — продовжила вона. — Ніяких записок, аби не втрапити у халепу; Василь має серед прикордонників свою людину, за потреби перетне кордон і з Підволочиська телеграфуватиме нам Ваші повідомлення зашифрованими. Шифр ми маємо.

— Гаразд, — кивнув Марко. — У разі загрози мого провалу я надішлю телеграму «Квитки на потяг не дістати. Спробуйте у Тернополі. Подоляк».

— Добре… Запам’ятала, — відповіла пані Шидловська. — Але благаю, окрім Василя, більше ні з ким зв’язок не підтримуйте. Продадуть ні за цапову душу. Волочиськ повністю під контролем радянської влади. Віднедавна — закрите місто. Шпигуни й запроданці на кожному кроці. Тільки з Вашими радянськими документами й регаліями і проберешся. Є ще одна людина, яка допоможе Вам, — додала пані Шидловська за мить. — Йосип Жезнік. Він млинарує у Тарноруді. Але будьте обережні, Йосип може бути під підозрою у чекістів, нещодавно дуже постраждав. То щастя, що вдалося вивернутися і зостатися живим. А от місцевого диякона дуже мордували…

— Зрозумів…

— Ну от і добре, — м’яко усміхнулася пані Юстина.

Марко допивав свою каву, а вона говорила далі: — Як вийдете з кав’ярні, обігнете будівлю і потрапите на нашу возівню. Там автомобіль. Мій чоловік уже чекає на Вас. Я вірю, що у Вас все вийде, юначе. І ми ще посмакуємо у «Болеварді» тернопільським сирником і відкоркуємо шампанське за Вашу виконану місію.

* * *

На половині дороги до Підволочиська погода раптом зіпсувалася. Небо потемніло, замиготіли блискавки. То була не короткочасна літня громовиця, заходилося на добрий затяжний дощ…

— Дощ — то файно, лиш би не буря, — проказав уперше за всю дорогу пан Шидловський. — Дощ землі потрібен, бо останні дні смажило немилосердно…

Марко глянув на нього, кивнув.

— Дай Бог, поки доїдемо до Підволочиська — литиме ще дужче… — промовив пан Шидловський знову. — Вам на кордоні то лише в підмогу. Поляки стають ледачими і неуважними. А радянські — то взагалі, навіть носа показати не хочуть, — додав він, не відриваючи погляду від дороги. — Тернопільські хлопи, хто контрабандою займається, кажуть, що дощова — найкраща погода, аби радянський прикордонник недовго розмірковував, варто чи не варто брати…

— Брати що? — перепитав Марко.

— Хабара, — усміхнувся чоловік пані Юстини. — Я про хабар кажу. Ви не ображайтеся, юначе, що я мовчав, як пень, половину дороги, — розговорився раптом пан Шидловський, глипнувши у бік Шведа. — В голові думки обертом ходять. Все думаю, думаю… Та й за Юстину хвилююся. Серце не на місці. Вона останнім часом по самому лезу ходить… Добре, що поляки до нас наче лояльні. Щось не знають, але здебільшого на все закривають очі. Їм оці наші шпигунські ігри лише на руку — мо’, советам гірше буде. Але я не дуже на ту лояльність маю сподівання. Як вчить історія, варто Московії запропонувати їм щось вигідніше — одразу пристануть на її бік, як вже не раз бувало…

— Так… — кивнув Марко, погоджуючись. — Наша спільна з поляками історія знала такі прецеденти.

— І не раз… — гмикнув пан Шидловський. — От якби хоч колись на пушку глузду вистачило об’єднатися українцям і полякам проти Московії по-справжньому, — продовжував він, — то не посипали б зараз голову попелом. Ворога треба було нищити у зародку. А тепер, коли він з кожним днем міцніє… гадюччя радянське! Люди ж того кордону не сприймають! — говорив пан Шидловський далі. — Знаєте, як то воно було раніше? Ми хоч і мешкали через Збруч, що вважався кордоном, але тим ніхто не переймався: їздили на ярмарки, на гостину одні до других, пішки ходили туди й назад, коли заманеться… Кордон той був радше для вигляду… А відколи оця червона сволота за Збручем стала у силу входити, тільки й можемо, що через річку одні других хати споглядати. Вже, коли заманеться, через кордон вільно не перейдеш. Хіба через «вікно» пройдеш, давши хабара.

— Я був малим, але ті добрі дні пам’ятаю, — проказав Марко. — Оце коли вийшов на тернопільському вокзалі, то пригадав собі те, про що Ви розповідаєте… Але невже так вільно за хабар можна сьогодні перетнути радянський кордон? — поцікавився Марко.

— Ну, не так вже й вільно, але якщо знати де і кому давати той хабар, то зайвих питань, як правило, не виникає. Гроші усі люблять. Особливо прості прикордонники. Ходять чутки, що поляки до хабарів поблажливі, бо, по-перше, не дуже мають за що оцю всю прикордонну братію утримувати. Та й у рад нема доброго забезпечення. Хто ж за таких обставин від копійки зайвої відмовиться, коли дають? Тому контрабанда попри все процвітає, — усміхнувся пан Шидловський. — Крам возами переправляють, коней, худобу… Той чоловік з Волочиська, Василь Семенюк, наш зв’язковий, знає такі «вікна». От через них і перебирається. Каже, знайомий прикордонник якось йому розповів, що начальство дивиться на хабарі крізь пальці, бо здебільшого зараз це єдине утримання радянської прикордонної