Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

Марка цікавив номер 27. За цією адресою мала розташовуватися респектабельна «Подільська Гостиниця», як сказав йому Всеволод Змієнко. Людей тут завжди багато, місце привабливе для променаду, надзвичайно жваве увечері.

Був полудень. Марко примружив очі, аби розгледіти потрібний номер на стіні, що виглядала із затінку кленових крон. А, ось і він… двадцять сьомий. «Подільська Гостиниця», знана через привабливість свого по-справжньому ошатного європейського фасаду.

Марко не раз бачив його на поштівках.

Фотокартки на тлі готелю та поштові листівки із «Подільською Гостиницею» разом із тими, хто у ній зупинявся або ж просто робив тут фото, а потім їхав у світи, розлітався Європою, мандрував через океан аж до Канади й Аргентини…

Сам готель і справді був знаною візитівкою Тернополя, бо не у кожного тернопільського пана були ті вигоди в хаті, що мала «Подільська Гостиниця»: центральне опалення, власний водогін та можливість прийняти ванну. До того ж поки у місті впроваджувалося електричне освітлення, власниця готелю вже провела його сюди і увечері та вночі готель освітлювався не гірше за готелі Варшави чи Відня.

Володіла «Подільською Гостиницею» пані Юстина Шидловська, українка за походженням, що здобула свої статки замолоду на заробітках у Канаді, а повернувшись, осіла разом із чоловіком у Тернополі й вирішила інвестувати зароблене у готель, який облаштувала з усіма вигодами й перевагами.

«То наша людина, — казав Змієнко. — Шанована у місті пані, з чіткою і послідовною громадянською позицією. За українців дбає, тому у її готелі можна почуватися вільно й безпечно. Меценатує багато місцевій „Просвіті“, підтримує театральні гуртки та українців, осілих у Тернополі. Надає прихисток утікачам з-за Збруча та політичним в’язням, коли тих із місцевої в’язниці звільняють… Тому в разі небезпеки пам’ятай: в Тернополі у пані Юстини можеш за потреби мати притулок і всю необхідну підтримку».

Ці слова Всеволода Змієнка пригадалися Маркові, тільки-но він підійшов до «Подільської Гостиниці». Кав’ярня «Болевард» — місце зустрічі Шведа з агентом тернопільського розвідпункту — знаходилася у тій же кам’яниці, що й готель, і належала тій же пані Шидловській.

Різьблені двері червоного дерева були прочинені. Перш ніж увійти, Марко зробив вигляд, що впустив газету, яку дорогою до кав’ярні купив у настирливого хлопчака, оглянувся. Ніякого «супроводу». У цій полуденній спеці взагалі нікому до нього діла не було: перехожі ліниво рухалися алеєю, намагаючись якнайшвидше заховатися в прохолоді однієї з численних крамничок або перейти на іншу сторону вулиці й зникнути у затінку скверу.

Цей замилуваний сонцем і зеленню кленових крон Тернопіль нагадував йому Кам’янець зразка 1919-го року, коли рідне місто стало тимчасовою столицею України. Дев’ять років тому він вже бачив, вдихав і відчував на собі той оманливий запах спокою та неспішності буття: екіпажі, ілюзія миру, променади, мереживні парасольки та краватки-метелики. Аромат кави з кожної кав’ярні. У цьому сенсі кав’ярня «Болевард» направду була чи не найжаданішим і найзручнішим місцем для зустрічей та побачень. Скажімо, ось за тим столиком у кутку можна було б смакувати каву з Лізою, і навіть торкатись поцілунком її щоки — мало хто на це звернув би увагу.

Біля барної стійки виводив тужливу мелодію скрипаль. Заплющивши очі, трепетно перебирав струни, водив по них смичком з лискучої тонкої волосіні.

Кілька пар насолоджувалися спілкуванням одне з одним, не помічаючи нікого і нічого навколо себе.

Марко пройшов до облюбованого столика, глипнув на годинник: часу до зустрічі залишалося ще хвилин з десять. Замовив, як було обумовлено, філіжанку чорної кави та сирника, щедро политого шоколадною поливою — у Кам’янці таким смакувати навряд чи доведеться.

Нічого собі… тут шикарно! Мереживні скатертини, серветки, свіжі квіти у тендітних кришталевих вазочках… Він чув, що господиня закладу навіть під час Великої війни не скупилася на елегантні дрібнички та пристойне меню. Тільки тут, у Тернополі, в ті роки можна було посмакувати юшкою з царської риби, справжньою кавою та канапкою з кав’яром.

Скрипаль грав так, що аж душу перевертало. Привітний офіціант приніс замовлення. Сирник нагадував той, мамин, з дитинства: високий, пухкий, із золотавою скоринкою та вкрапленнями розімлілих родзинок. Правда, мама робила до нього сметанну поливу або ж кисло-солодку мачанку з угорки, що росла в садку і рясно родила щороку.

Як давно то було…

Марко відділив десертною виделкою шматочок. Смачно. Гаряча кава до шоколадної поливи смакувала неймовірно.

— Кажуть, у Лембергу сирники смачніші за тернопільські, але я тому не вірю…

Умовлена фраза прозвучала несподівано. Марко підняв очі.

— Як буду у Львові, то обов’язково замовлю і порівняю… пані.

Він поспішно піднявся.

Просто перед ним стояла жінка. За віком, мабуть, ровесниця його матері: елегантна, доглянута, із сумними очима та м’якою посмішкою.

— Не вставайте, юначе, — мовила вона. — Смакуйте на здоров’я.

— Ви…

— Юстина Шидловська, — відрекомендувалася жінка. — А Ви, юначе, певно той, про кого нам сповістили з Варшави, від Полоза… Подоляк?..

— Саме так, — кивнув Марко. — Радий знайомству.

Звичне псевдо Всеволода Змієнка — «Полоз», яке той вигадав собі, відколи став працювати очільником уенерівської спецслужби, завжди потішало Марка. Хоч сміливості та рішучості Юхимовичу було не позичати, а за часів Великої війни й опісля неї, у вісімнадцятому, він проявив себе справжнім відчайдухом та героєм, добродушний й трохи меланхолічний Змієнко навіть умовно не тягнув на лиховісного гада> назву якого обрав собі за псевдо. Хіба що мав підходяще прізвище та рідкісне зміїне уміння маневрувати та вивертатися поміж інтересами та сферами впливу польської, румунської й британської спецслужб, які, фінансуючи українську, вимагали безумовної відданості та підзвітності останньої.

— Про сирник — дотепно, — сказав Марко з посмішкою.

Вона й собі усміхнулася, присіла за його столик.

Тоненькі зморшки промінчиками розсіялися навколо очей, трохи затеплий як для спекотного дня, однак витончений парфум з нотками флердоранжу видався Маркові знайомим: то був аромат «Букету імператриці», улюбленого парфуму тітки Дарини.

— А кому спаде на думку, що звичайний сирник у нашій справі відіграє таку важливу роль?.. — мовила пані Юстина тихо. — Отже, як