Читати книгу - "Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мені бракує інформації. Дивовижний парадокс — мені, людині, що створює інформацію, бракує інформації! І тим не менше це так. Такого висновку я дійшов після кількох днів безплідного писання, думання й викреслювання. Факти — ось що мені потрібно, голі факти, навколо яких я можу будувати свої міркування, а продукування фактів мені не під силу, я не можу вигадувати їх з голови, за цим треба звертатися до інших джерел, тому потрібно вирушати в дорогу, — іншими словами, добувати інформацію. Я виходжу на вулицю і йду за два квартали від свого будинку в чудову крамницю, де продаються старі газети і книги, я ходив туди безліч разів, щоб купити буклетики про Астерікса та Обелікса, а також про Срібну Стрілу, я пристрасний шанувальник Срібної Стріли і його названого брата Сокола — білої людини, яка за власним бажанням стала жити серед індіанців, ну й, звісно ж, красуні Місячного Променя, дівчини, яка майстерно володіє дзюдо, вона, як дика кішка, б’ється з білими, які хочуть нею оволодіти, але вона їх лупцює; коли я був молодший, мені було потрібне підтвердження, що індіанці можуть побити білих, знайти підтвердження хоча б у коміксах було приємно, адже індіанці були хорошими і справжніми людьми, у природі вони розуміли все — мале й велике, вони не брали від природи більше, ніж потрібно, і якщо вбивали бізонів, то лише стільки, скільки було потрібно, щоб прохарчуватися, вони втілювали в собі урівноваженість і далекоглядність, тоді як білі — неврівноваженість і недалекоглядність, і я ненавидів білих, і мені майже нестерпно було читати, як винищували індіанців, знищення індіанців я вважав тоді найжахливішим злочином усіх часів, я ідентифікував себе з індіанцями так само, як Бім ідентифікує себе із Скарпхедіном, я й зараз ще обурююся, коли згадую про криваві битви біля струмка Вундед-Ні та Літтл-Бігхорн, в яких, незважаючи ні на що, перемогли індіанці, оскільки був убитий мерзенний генерал Кастер, і я радів його смерті; як дивно це звучить — я радів смерті генерала Кастера; проте так воно й було, я радів, і, хоча я радів через сто років після його смерті, це була справжня радість, непідробна і глибока зловтіха, оскільки я зумів уявити собі цю картину, я бачив генерала Кастера на коні в ту мить, коли він раптом зрозумів, куди його занесло, як він спохмурнів і став рубати шаблею, відбиваючись від індіанців, і тут на нього посипався град стріл, я завжди бачив цілу хмару стріл, і стріли пронизували його спереду і ззаду, і, може, навіть якась потрапила в око, стріли пронизували його шкіру, роздирали підшкірні тканини і внутрішні органи, шматуючи все, що було в ньому життєво важливого, а я радів і думав: от що буває з тим, хто винищує індіанців; саме це я, загалом, і думав, я міг би розвинути цю думку далі, але я навіть не намагався, бо — навіщо? От що буває, і так і має бути з тими, хто знищує індіанців, і Кастеру слід було заздалегідь про це подумати. Однак, незважаючи на одну-дві перемоги, зрештою індіанцям, якщо так можна сказати, довелося проковтнути гірку пілюлю. Чи можна так сказати про тих, кого знищують? Чи достатньо цього, щоб повністю висловити зміст того, що відбувається? Мабуть, що ні. Ну а чого тоді досить? Скінчилося тим, що індіанці зникли. Збереглися тільки в «Срібній Стрілі», там вони живуть, і Місячний Промінь назавжди залишиться там і буде битися, як дика кішка, і, якби не Фінляндія, — я б купив річний комплект випусків «Срібної Стріли», пішов би з ним додому і проковтнув би все одним разом, але від Фінляндії так просто не відмахнутися, Фінляндія все затулила собою, і винна у цьому біла людина, думаю я, гонитва білої людини за наживою винна в тому, що я не можу з головою поринути в «Срібну Стрілу»; і в тому, що я змушений шукати інформацію про Фінляндію, теж винна біла людина, якій не сидиться на місці і постійно треба кудись їхати, зокрема до Фінляндії, і хоча про це навіть зайве згадувати, я все ж скажу — хай їй грець, білій людині! Я починаю шукати старі номери «National geographic». Цей журнал виходить з незапам’ятних часів, номер за номером, постійно і регулярно, один раз на місяць, і його виписували архітектори і біологи, і взагалі білі люди в усьому світі, і вже якщо в «National geographic» нічого не знайдеться про Фінляндію, отже, світ остаточно з’їхав з глузду, думаю я, а якщо він схибнувся, то й грець із ним, думаю я, гортаючи журнали номер за номером, проте в жодному не знаходжу нічого про Фінляндію. Ні, думаю я, це не може бути правдою, так не буває! Як могло таке статися, щоб один з найдохідніших і найсолідніших журналів у світі нічого не написав про Фінляндію? Про що тільки вони не пишуть, усе, що завгодно, є — наприклад, про Ніл, численні статті про Ніл. І що вони знайшли в цій річці, думаю я. Річка, хай їй грець, як річка. Ну, довга річка, згоден. І цивілізація, що виникла на її берегах, протрималася довше, аніж більшість інших цивілізацій, тому молодці були хлопці, та що такого в цьому Нілі — вода і суцільні неприємності, як від усякої води, тому досить, здавалося б, носитися з цією річкою, а вони все друкують карти, вони обожнюють друкувати карти, якнайбільше карт, тут тобі і мавпи, і печери, і мертві культури; а між тим Фінляндія — це жива культура; найцікавіша фінська культура живе і процвітає, та про неї навіть не згадується в «National geographic», їм подавай мертву культуру, тільки коли ця жива культура помре і її через тисячу літ розкопають, тоді вони одразу прибіжать — пришлють свого журналіста, але ця культура живе зараз, просто неподобство, що про неї нічого не пишуть; от жуки — це будь ласка, п’ятнадцять сторінок на якогось амазонського
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію», після закриття браузера.