Читати книгу - "Пан Ніхто"

«Ця ідея частково належить і Кралеву», — тактовно поправляє Димов.

«Так, так. Але ми зібралися не для того, щоб розподіляти лаври. Якщо вже мова про лаври, то треба сказати, що ви чомусь надто уникаєте Младенова. Ми розраховуємо на Младенова, на його політичний авторитет».

«Младенов зв'язаний з Бобевим», — кидає Кралев.

«Це не страшно. Ми їх розв'яжемо. Таку людину, як Младенов, не можна ізолювати. Це може обернутися проти нас».

«Саме цього ми й боїмося», — зазначає Димов.

«Будьте обережні, але свідомо не штовхайте його на це», — поспішно відповідає голос із акцентом.

Далі чути ще кілька загальних реплік упереміж із дзвоном келихів.

«Хто керуватиме операцією?» — раптом запитує Димов.

«Котрийсь із вас. Конкретно ще не знаю. Той, кому доручать це завдання, найближчими днями матиме детальні інструкції і прізвища людей. Операцією, звичайно, керуватимуть з пункту, розташованог на кордоні. У зв'язку з цим…»

З-за рогу вулиці на мене суне чиясь цупка тінь. Хтось вигулькнув між променем ліхтаря і моїм «ягуаром». Вимикаю прилад, зачиняю шухлядку і, не підводячи очей, витягаю з кишені цигарку. Чути ледве вловимі звуки дрібних кроків, і в мене перед носом клацає запальничка. Спокійно підводжу очі. Переді мною стоїть Ворон, вищиривши в посмішці жовті зуби. Я підношу сигарету до запальнички й мовчки киваю головою — мовляв, «мерсі».

— На когось чекаєш? — запитує Ворон, трохи розчарований тим, що йому не вдалося мене налякати.

— Так, одну особу в спідниці.

— Ти ба, саме тут надумав чекати!

— Чому «саме тут»?

Ворон замовкає, намагаючись уникнути відповіді. Мабуть, гадає, що я зупинився тут випадково. Отже, він не стежив і тільки тепер помітив мене.

— Це не задалеко від твого будинку? — нарешті вигадує він якесь виправдання.

— Зате близько до будинку моєї подруги.

— Я знаю, де живе твоя подруга.

— То одна, а це друга.

— Що ж, зачекаємо разом.

На машину падає ще одна довга тінь. На розі з'являється Вуж. Він неквапливо наближається до нас і стає біля Ворона.

— Якого дідька він тут? — просто запитує Вуж.

— Я вже питав, — відповідає Ворон. — Каже, що чекає якусь подругу.

Оскільки вони розмовляють між собою, я не вважаю за потрібне втручатися.

— Знаєш що, Вуже! — підхоплює Ворон. — Місцинка тут затишна. Укоськаємо його — і край.

Вуж потуплює очі, переступаючи з ноги на ногу. Він неспроможний мислити.

— Коли щиро, то і я не від того. Але ж нас попереджали без дозволу не вбивати. Не хочу зайвого клопоту…

— Який клопіт! За це тільки подякують.

Попереду майнула невиразна жіноча постать.

— Ось і вона, — кидаю я, заводжу мотор і вмить зникаю.

Виїжджаю на перехрестя, завертаю ліворуч, потім праворуч, опиняюся на авеню Фош і гублюся в потоці автомобілів, що рухаються площею Етуаль. Дорогою згадую, що ще не вечеряв, і, поєднуючи приємне з корисним, подаюся на Монмартр у самотній дешевий ресторанчик, де мене ніхто не знайде. Виходячи опівночі із ресторану, бачу біля свого «ягуара» «пежо» Ворона. Очевидно, ці типи наздогнали мене ще на Етуалі або зразу ж подалися на Етуаль, сподіваючись, що рано чи пізно виявлять мене в потоці біля арки. Вони, безперечно, зв'язалися телефоном із шефами й одержали вказівку стежити за мною, але не займати, тому так нахабно пнуться на очі.

Це раптова, але передбачена зустріч, і я вдаюся до заздалегідь продуманого плану. Спокійно, неквапливо їду додому, бо, коли в твоїй автомашині радіоприлади, гра наввипередки дуже небезпечна: ті двоє можуть осатаніти й силоміць затримати мене, і це ще більш ускладнить моє становище.

За чверть години я зупиняюся коло свого будинку, вимикаю світло, беру з сидіння плаща, ховаю під нього приймач і повільно крокую до дверей. Одного побіжного погляду цілком досить, щоб пересвідчитися, що власники «пежо» спокійно сидять у машині. Отже, їм наказано стежити за мною, і я, мабуть, маю завдячувати цій людині з неприємним акцентом…

Добувшись до квартири, передусім ховаю радіоприймач у криївку, обладнану в кухні під газовою плитою, і роблю ледве помітну позначку на випадок, якщо за моєї відсутності хтось чіпатиме плиту, — так мене вчили на віллі поблизу Фонтенбло. Тепер можна закурити.

Одну справу зроблено, але ускладнилось виконання другої. Треба будь-що подзвонити Мері Лямур, хоч ті двоє внизу, напевно, й досі чатують на мене.

Гучно вмикаю приймача, налаштовую його на радіостанцію Монте-Карло, щоб добре чули ті, хто підслуховує під дверима. Засвічую всі лампи, щоб яскраву ілюмінацію бачили ті, хто стежить з вулиці. Тоді безшумно причиняю двері на чорний хід, виходжу з будинку, перелажу через паркан у другий двір і опиняюся на протилежній вулиці.

Звідси до майдану Мадлен десять хвилин пішки. Дістаюся майдану, пірнаю в кав'ярню й прямую до телефонної кабіни. Набираю потрібний номер і невдовзі чую голос артистки, та замість очікуваного пароля вона безглуздо запитує:

— Алло, хто це?

— Мері, все гаразд?

Чути якийсь незрозумілий вигук.

— Мері, — повторюю я, намагаючись нагадати їй пароль. — Чи все гаразд? Приходити завтра?

— Яке там завтра?! — нарешті відповідає актриса. — Приходь негайно! Сталося жахливе!

Вішаю трубку й хвилину розмірковую, як же бути. За інших обставин варто було б лишити поза увагою таке підозріле запрошення. Але якщо зважити на розумові здібності Мері…

Притьмом вискакую з кав'ярні, кидаю швидкий погляд на вулицю й хутко звертаю за перший же ріг. Навколо анітелень, та не завжди все так, як здається на перший погляд. Про всяк випадок ховаюсь у прохідному дворі й потрапляю до будинку Димова незвичним шляхом — через огорожу сусіднього двору.

Тихесенько стукаю, двері відразу ж відчиняються навстіж, і переді мною з'являється наполохане обличчя артистки. Її щирий переляк заспокоює мене.

— Що сталося? — питаю, причинивши за собою двері.

— Димов помер…

— Від чотирьох пілюль?

— Не від пілюль… Від кришталевої попільниці…

Мері зненацька заходиться слізьми не так від жалю, як од нервового струсу. Її майже сухі очі дивляться на мене відчайдушно, але з якоюсь непевною надією.

— Хто в нього кинув попільницю? Ти?

Вона мовчить. Але мені все зрозуміло.

— Де він?

Жінка показує очима на двері. Заходжу в темну кімнату. Мері вимкнула світло з марною надією, що морок приховає те, що сталося, й усе пройде, як уві сні.

— Де вимикач?

— Коло дверей.

Намацую вимикач і клацаю. Димов лежить поряд з великим полірованим столом — символом міщанського добробуту. Я схиляюсь над тілом. Смерть настала від удару важкою кришталевою попільницею з гострими гранями, що валяється на килимі. Попільниця глибоко