Читати книгу - "Північне сяйво"

до зграї дельфінів, що здивувало та сподобалося їм. Ліра стояла на баку, тремтіла і сміялася, поки її улюблений Пантелеймон, лискучий та могутній, вистрибував із води з півдюжиною інших швидких сірих створінь. Це було дуже приємно, але це почуття було непростим, тому що в ньому також були страх і біль.

Раптом він вподобає життя дельфіна більше, ніж він любить її?.'

її друг матрос був поблизу, він знімав парусинове покриття з люка в палубі, через який завантажували корабель, і зупинився подивитися, як деймон маленької дівчинки пірнав та плавав із дельфінами. Його власний деймон, чайка, сидів на шпилі, засунувши голову під крило. Він знав, що відчуває Ліра.

— Пам'ятаю, коли я вперше вийшов у море, моя Белі-зарія ще не набула постійної форми — таким молодим я був — і вона також полюбляла бути дельфіном. Я боявся тоді, що вона назавжди залишиться в цьому образі. На моєму першому кораблі був один старий моряк, який ніколи не міг зійти на берег, тому що його деймон назавжди залишився дельфіном, тож він не міг покинути море. Він був чудовим моряком, найкращим штурманом, якого я будь-коли знав, міг заробити купу грошей на риболовлі, але він не був щасливим. Він до самої смерті не був щасливим, і його поховали в морі.

— Чому деймони повинні набувати постійної форми? — спитала Ліра. — Я б хотіла, щоб Пантелеймон міг змінюватися завжди. І він також бажав би цього.

— О, вони колись перестають змінюватися, і завжди так буде. Це частина дорослішання. Настане час, коли ти стомишся від його змін і захочеш постійної форми для нього.

— Ніколи не захочу!

— Захочеш. Ти захочеш бути дорослою, як і інші дівчата. В кожному разі за неможливість змінюватися є компенсації.

— Які?

— Знання того, яка ти людина. Візьмемо стару Белі-зарію. Вона — чайка, і це означає, що я також в якому роді чайка. Я ні поважний та бундючний, ані красив

але я міцний хлопець і можу перенести будь-що та завжди знайду трохи їжі й добру компанію. Варто знати це. І коли твій деймон обере форму, ти дізнаєшся, яка ти.

— А якщо деймон зупиниться на образі, який тобі не подобається?

— Що ж, тоді ти будеш незадоволеною, чи не так? Є багато людей, які бажали б мати деймона-лева, а натомість одержують пуделя. І поки вони не навчаться бути задоволеним тим, хто вони є, вони будуть переживати через це. Марна трата почуттів, ось що це.

Але Лірі здавалося, що вона ніколи не подорослішає.

Одного ранку в повітрі почувся новий запах, і корабель почав дивно рухатися — із сильною хитавицею в різні боки замість розгойдування вниз та вгору. Прокинувшись, Ліра вже за хвилину була на палубі і жадібно дивилася на землю: таке дивне видовище після того, як вони вже кілька днів бачили одну воду. Лірі здавалося, що вони були в океані вже не один місяць. Просто перед кораблем здіймалася гора із зеленими схилами та засніженими верхівками і містом у гавані біля її підніжжя, з дерев'яними високими дахами будинків, шпилем молитовні, кранами біля пристані та хмарами чайок, які кружляли та голосно кричали. Той запах був запахом риби, але змішаний із ароматами, які йшли від землі: соснової смоли, ґрунту, чогось тваринного та мускусного і ще чогось — холодного, чистого і дикого, мабуть, снігу. Це був запах півночі.

Довкола судна гралися тюлені, показуючи свої клоунські обличчя над водою, а потім пірнаючи без жодного сплеску. Вітер, який здіймав краплі з увінчаних баранцями хвиль, був страшенно холодний і шукав найменший отвір у Ліриному пальті з вовчого хутра. її руки дуже скоро змерзли, а обличчя заніміло. Пантелеймон-горностай намагався зігріти її шию, але було надто холодно залишатися нагорі без жодної роботи, навіть дивитися на тюленів, і Ліра пішла їсти свою ранкову кашу і спостерігати за всім через ілюмінатор кают-компанії.

В гавані вода була спокійною, і поки вони рухалися повз масивний хвилеріз, Ліра почала відчувати нестійкість через малорухомість. Вони з Пантелеймоном з цікавістю дивилися, як корабель важко, повільно наближався до пристані. Вже кілька годин тому звук двигуна завмер і чувся лише віддалений гул, голоси вигукували накази та запитання, канати вже скинули, трапи опустили, люки відкрили.

— Ходімо, Ліро, — сказав Фардер Корам. — Все готове?

Ліра тільки-но прокинулася, спакувала свої речі та побачила землю. Тому їй довелося лише спуститися в каюту взяти сумку.

Першою справою, яку вона і Фардер Корам повинні були зробити на березі, — це відвідати будинок відьмацького консула. Вони не довго шукали його: місто розташовувалось навколо гавані, і єдиними вагомими будівлями були молитовня та будинок губернатора. Відьмацький консул жив у пофарбованому в зелене дерев'яному будинку з видом на море, і, коли вони подзвонили у двері, гучний дзвін озвався на тихих вулицях.

Слуга провів їх до невеличкої вітальні і приніс кави. Скоро вийшов сам консул, щоб привітатися з ними. Це був товстий чоловік із рум'яним обличчям, одягнутий у скромний чорний костюм. Його звали Мартін Ланселіус. Його деймоном була змія з так само напруженими діамантово-зеленими очима, як і в нього, що було єдиною відьмацькою ознакою його зовнішності, хоч Ліра не знала напевно, як має виглядати відьмак.

— Чим я можу допомогти, Фардере Корам? — запитав він.

— Двома способами, докторе Ланселіус. По-перше, мені дуже потрібно зв'язатися із відьмою, з якою я познайомився декілька років тому на болотах у Східній Англії, її звуть Серафіна Пеккала.

— Коли ви зустрічалися з нею? — запитав він.

— Мабуть, сорок років тому. Але я думаю, вона пам'ятає.

— А в чому ще вам потрібна моя допомога?

— Я представляю циганські родини, які втратили своїх дітей. У нас є причини думати, що існує організація, яка краде дітей: і наших, і інших — і відвозить їх на північ для якихось невідомих цілей. Мені б хотілося знати, чи чули ви або ваші люди, що відбувається.

Доктор Ланселіус відпив кави.

— Не можна не помітити, щось подібне відбувається і тут, — відповів консул. — Розумієте, стосунки між моїм народом та жителями півночі чудові. І мені б нізащо не хотілося якось обтяжувати їх.

Фардер Корам похитав головою, ніби він все дуже добре розумів.

— Треба додати, — мовив він, — мені б не довелося запитувати вас, якби я міг отримати інформацію іншим шляхом. Тому я й запитав спочатку про відьму.

Тепер головою захитав доктор Ланселіус, ніби він розумів. Ліра спостерігала за цією грою із здивуванням та повагою. Щось відбувалося, і дівчинка помітила, що відьмацький консул прийняв якесь рішення.

— Добре, —