Читати книгу - "Сліди залишаються"

— Пізнаю! — твердо відповів Пешо.

Він довго перегортав тверді альбомні листки, довго вдивлявся в обличчя, поки нарешті вигукнув:

— Ось він!

Полковник стрепенувся і подивився через плече хлопця. Із фотознімка на них дивився холодними, похмурими очима диверсант з грубим обличчям.

— Упевнений ти?

— Цілком упевнений! — збуджено відповів Пешо. — Я пізнав би його серед тисячі інших! Це диверсант, який весь час мовчав і лише сопів носом.

— Хороший птах! — сказав полковник, замислившись. — Винятковий головоріз! Якщо зловимо його, це буде великий успіх.

Незабаром Пешо знайшов фотознімок і другого члена диверсійної групи — колишнього майора з небритим обличчям. Але третього диверсанта, обличчя якого дуже легко запам’ятовувалося, він не міг знайти, хоча двічі перегорнув увесь альбом. Не міг він знайти серед фотознімків і шофера диверсантів, однак це легко пояснювалось тим, що в темряві він не встиг добре розгледіти його. Але й ці відкриття були не малими. Тепер вони мали портрети і прізвища двох із злочинців, а це полегшувало їхню дальшу роботу.

Вже почало розвиднятися, але, захоплені роботою, люди не відчували потреби у відпочинку. Крізь вікно вливалось холоднувате ранкове повітря. По вулицях почувся гуркіт перших автомашин, заторохтіла залізними шинами повозка. Поки полковник віддавав по телефону наказ про розшуки легкової машини диверсантів, в кабінет привели Чарлі.

Побачивши Чарлі, Пешо радісно підвівся з місця. Чарлі здавався трохи збентеженим через несподіваний нічний виклик, але, помітивши друга, радісно посміхнувся.

— Чарлі, — почав одразу схвильовано Пешо, — ти пам’ятаєш номер легкового автомобіля?

— Якого легкового автомобіля? — здивовано підвів брови Чарлі.

— Того, який минулої ночі привіз Тороманова додому.

Чарлі й уві сні міг назвати номер.

— Звичайно! — відповів він, за звичкою весело підморгнувши. — 1150!

Полковник Філіпов швидко повідомив номер по телефону, потім познайомився із своїм новим помічником. Хоч він знав уже досить добре всю історію стеження за Торомановим, він знову розпитав Чарлі про все, що той бачив і пережив. Між іншим, він записав усі подробиці про плаття, які Тороманова шила у матері Чарлі, — але цього разу хлопець не зміг серйозно допомогти йому, відповіді його були непевні.

— Автомашина і плаття не одне і те ж! — пожартував полковник.

— Ні! — зітхнув Чарлі. — Була б це Юлія, вона все сказала б!

Знову подзвонив телефон, полковник узяв трубку. Як завжди, по обличчю його не можна було дізнатись, яку новину він почув — важливу чи зовсім незначну.

— Продовжуйте розшуки! — сказав він коротко і поклав трубку.

Потім, звертаючись до хлопчиків, додав серйозним голосом:

— Автомашина під номером 1150 виїхала з Софії близько 2 годин 30 хвилин ночі!

Пешо і Чарлі швидко глянули один на одного.

— Кажу вам це, — говорив далі полковник, — бо знаю, що ви серйозні хлопці, достойні цілковитого довір’я і, крім усього, вмієте добре зберігати таємницю.

— Зловите їх, товаришу полковник? — знову спитав Пешо, мало не благаючи.

— Звичайно, зловимо, хлопче…
Полковник підійшов до вікна, постояв трохи, дивлячись в далеке почервоніле небо, потім кинув стурбований погляд на свого годинника.

— Ви стомлені, вам треба відпочити! — сказав він тепло, по-батьківському. — Моя машина одвезе вас по домівках…

— А може, ми будемо потрібні вам для чогось, товаришу полковник? — спитав Пешо сумно.

Полковник поплескав його по щоці.

— Якщо будете потрібні, то я зараз же викличу вас. Звичайно, ви не повинні забігати дуже далеко від дому!

— Ми будемо на посту! — відповів з гордістю Чарлі.

— Все-таки найкраще вам було б поспати! Вранці я поговорю з рештою ваших товаришів, щоб повністю встановити картину.

— А після цього? — спитав Пешо.
Полковник подивився на нього тривалим, уважним поглядом.

— На цей ранок залишається нам ще одна невеличка справа — відвідати букіністичну книгарню.

Відвідання букіністичної книгарні було зовсім коротким, але, як жартував полковник, досить змістовним.

Коли ранком відчинили книгарню, до неї зайшли спочатку двоє в цивільному, потім ще якийсь чоловік у супроводі хлопчика. У книгарні не було нікого, касир щось креслив олівцем на клаптику паперу, одна з продавщиць розставляла на полицях книги. Біля прилавка стояв старший продавець — чоловік близько п’ятдесяти років, з поріділим сивим волоссям, н добротному, хоч і ношеному вже костюмі з темно-синім галстуком-метеликом. Він, здавалось, не виспався і тому був неуважним. На групу людей, що зайшла в книгарню, він майже не глянув.

Хлопець був досить високий, на його худих ногах були нові дешеві сандалі, попелясте волосся підстрижене по-домашньому. Це був Коста. Серед усіх облич його лице мало надзвичайно серйозний і напружений вигляд.

— Він! — прошепотів Коста, ледве помітно кивнувши головою на літнього продавця.

— Гаразд! А тепер вийди, — сказав тихо полковник Філіпов.

Хлопець явно без бажання вийшов з книгарні. Двоє, що зайшли першими, наблизились до літнього продавця, який неуважливо дивився на вулицю крізь скляну вітрину. Там проходили люди, швидко проїздили автомашини, видзвонював на вузькій вуличній колії трамвай. Життя йшло своєю чергою, звичайне і буденне, як завжди.

Продавець глянув на тих, що ввійшли, лише тоді, коли вони зупинилися перед його прилавком. Та коли він побачив їхні серйозні обличчя, в його серці заворушилась якась невиразна тривога.

— Ні з місця! — Сказав тихо один з чоловіків. — Ви заарештовані!

Продавець відразу зблід, як мертвяк — в обличчі його не залишалося й краплини крові.

— Будь-який опір даремний! — все так само тихо сказав другий чоловік. — Книгарня оточена.

Продавець кивнув, наче уві сні, і почав стягувати тремтячими пальцями свої високі, до ліктів, нарукавники.

— Спокійно! — сказав сердито один з чоловіків. — Доля ваша залежить від вас самого!

Не кажучи ні слова, літній продавець попрямував до потужної чорної автомашини, яка чекала недалеко від виходу. «Цей скаже все!» подумав полковник, ідучи освітленими сонцем тротуарами вулиць. Навколо все так само поспішали люди, наздоганяючи його або йдучи йому назустріч, все так само видзвонювали трамваї, все так само блищали на сонці легкові автомашини.

Стояв зовсім звичайний, буденний софійський ранок.

Сліди губляться

Всупереч сподіванням полковника Філіпова, переслідування диверсійної групи раптом припинилося. Легкова автомашина, що виїхала вночі з Софії разом з диверсантами, немов крізь землю провалилась. Вона не проминула жодного шляхового поста, ніде її не помітили, хоч усі органи влади були вчасно попереджені. Звичайно, незабаром було встановлено, що номер машини фальшивий. Цей номер був закріплений за старою вантажною машиною, на якій розвозили розсаду. Найцікавіше в даному випадку було те, що машина з номером бандитів в’їхала до міста тієї ж ночі тим же шосе. А приблизно за годину вона знову виїхала з міста і зникла в безвість. Додатковою перевіркою було встановлено, що за два дні до цього, також уночі, коли Тороманов повернувся додому на машині, вона