read-books.club » Сучасна проза » Сині двері зліва 📚 - Українською

Читати книгу - "Сині двері зліва"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сині двері зліва" автора Артем Чех. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42
Перейти на сторінку:
наш головний герой.

— Стара, але правдива. Вам потрібна дійсно ніжна і покірлива дівчина, витончена ромашка, розумієте? Не я. Не така, як я. Інша.

— Дякую, я зрозумів. Смішно. Дуже смішно.

— Ні, не смішно. Але так і є.

— Та я про інше. Ваш чоловік навіть юриста запросив.

— Третичного?

— Ви його знаєте?

— Не перший раз він приходить. Це юрист Рити Львівни. Колись він закрутив якусь махінацію, але опинився у боржниках Львівни, тепер винен їй квартиру. Грошей, щоб аж так багато, в нього немає, тому Третичний робить усе, щоб віддати борг. Він друг Артура і хороший знайомий мого чоловіка. Ще як ми одружилися, мій чоловік усе хотів на себе квартиру переписати, — а я що? А я нічого. Ця квартира мені від дідуся залишилась, батька мого тата, Януша. Він був поляком, посідав видне положення в якійсь їхній комуністичній ієрархії. Рита Львівна хотіла собі забрати, але не вдалося — кишка тонка. А чоловік мене одразу розлюбив.

— Чого ж ви за нього пішли?

— Чого за нього пішла?

— Любили?

— Ні, не любила, просто видався мені порядним, і так, під гарячу руку. А потім усе набридло, і я пішла в загул. І відчуваю себе щасливою. Тепер Ваня хоче розлучитися, але я не поспішаю. Нема куди поспішати.

— Ви зовсім змерзли, стоїте тут голі, як не знаю, — зняв із себе пальто наш головний герой і накинув його на плечі Валентини Казимирівни.

— Ага, дякую, — між іншим промовила Валя і продовжила: — А потім маму свою, Віру Євсеївну, сюди забрала. Спершу ми жили тут, у цій квартирі, а коли з'явився Ваня, то мама знімала у Рити Львівни, а потім пішла в консьєржки. Виділили їй балкончик такий утеплений, куди вона знесла всі свої речі, а сама жила там, унизу. Це така робота, що маєш постійно сидіти на вахті. Гроші вона відкладала. Не знаю, скільки там у неї вже зібралося… Може, нарешті, «Таврію» собі придбає.

— «Таврію»? Навіщо їй «Таврія»?

— Гасать.

— Чого ж так раптово? Чого так раптово поїхала?

— Раптово? — чомусь заусміхалася Валентина Казимирівна. — Ні, не раптово. Давно їй вже остогиділи і робота, і Рита Львівна, і весь цей будинок. Щось поставило остаточну крапку. Вона насправді дуже добра, хороша, можна сказати, але вся ця атмосфера нездорова добряче підточила її. Стомилась мама, — Валя на якусь мить замовкла. — Ну все, я маю йти, — промовила вона зненацька. — А, до речі, про роботу, трохи не забула. Тут виникли деякі складнощі.

— Я вже зрозумів.

— Сякоєва не хоче, щоб ви працювали у лікарні. Сказала, що таких, як ви, вона за милю бачить. Не звертайте уваги.

— Я і не хочу вже. Неприємна мені та компанія.

— Розумію, — Валя торкнулася своїх губ пальцями, після чого піднесла їх до щоки нашого головного героя. — Не сумуйте. Мені дійсно треба йти. Я ж не одна.

Валентина Казимирівна зняла пальто і, віддаючи його нашому головному герою, підморгнула.

Наш головний герой не вмів підморгувати, тому рукою він закрив ліве око, а правим почав швидко-швидко кліпати. Валя розсміялася і зникла за своїми жовтими, немов кульбабка, дверима.

Остання

Два дні наш головний герой не виходив з квартири та не відповідав на телефонні дзвінки. Якщо хто не знає, то повідомляю: він не виходив з дому та не відповідав на дзвінки не тому, що зламав ногу та втратив слух, а тому, що у нього почалася депресія.

Якось по-ідіотськи звучить: у нього почалася депресія. Та він з першої секунди, як ступив на київську землю, почав заганяти себе у безмежно глибоку, немов прірва часу, депресію! До речі, про прірву часу. Наш головний герой, перебуваючи вдома, так і не помітив, що минуло два дні. Тобто навпаки, він помітив. Навіть більше того. Йому здалося, що він не виходив з квартири та не відповідав на телефонні дзвінки більше тижня, він уже навіть заплутався у датах та почав розмовляти з Цуциком. І дивним було не те, що він почав з ним розмовляти, — це нормально, розмовляти із свійською твариною, — дивним було те, що він почав чути, як той йому відповідає.

— Цуцику, — казав наш головний герой, — друг ти мій. Дружок. Іди, я тобі грибочків відкрив. М-м-м! Мама закривала.

— Не хочу я твоїх грибочків, — чув він від Цуцика.

Тоді наш головний герой і почав годувати бідолашну кицюню кормом. І хоч як Рима не запевняла, що йому ще зарано, Цуцик так не думав, а навпаки, із величезним, немов Євразія, задоволенням наминав ту гранульовану пакість.

Так жив наш головний герой два дні (хоча, як було сказано вище, думав він, що прожив тиждень), а потім глянув на себе у дзеркало, огледів свою щетину і зрозумів, що таки да, днів зо два, не більше, інакше б його борода була більшою, ніж у найбородатішого мужика на планеті.

Він усе зрозумів, усе оцінив, усе вирахував і поголився.

Вже давно його не хвилювали такі питання, як де ж той станок для гоління? Ось він, станок для гоління, і байдуже, у якій шухляді лежали різні необхідні речі, а у якій шкарпетки та кальсони.

Наш головний герой вийшов на вулицю. Спочатку він довго збирався, навіть душ прийняв, а вже потім вийшов. Пахло дивно. Ну, буває так, коли довго сидиш у квартирі, коли ні з ким не спілкуєшся, окрім свого кота, коли ти все вирахував та зважив, усе зрозумів, розставив крапки над умляут і тепер вийшов на вулицю, заспаний та сповнений тривоги, — відчуваєш якусь чудність запахів. Чи то так люди пахнуть, чи свіже повітря, чи, може, це космічні запахи, що сходять з неба. Невідомо.

Наш головний герой вийшов на вулицю і одразу ж зустрів Риму. Вона стояла біля кіоску з пресою та купувала, здається, гороскопи. Але це не факт. Можливо, там були ще й анекдоти. В будь-якому разі вона стояла біля кіоску, осявала навколишній простір своєю пофарбованою макітрою й підстрибувала до віконця, намагаючись забрати решту.

— Сусід! — помахала вона рукою, і вітер відніс її крик кудись убік, туди, де наш головний сусід, себто герой, і не стояв навіть. Утім, до його вух щось усе ж таки долинуло, і він щось усе ж таки почув.

— Доброго дня, Римо! — ввічливо привітався він.

— Ти якийсь несвіжий. Де ти був? Ми з Ніколаєм телефонували тобі. Навіть приходили, але, поцілувавши двері, пішли, як кажуть, ні з чим.

— Я спав, — відповів наш головний герой.

— Спав?

— Так, я спав. Мені снилися леви, — збрехав він.

— Леви?

— Ага, леви.

1 ... 41 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині двері зліва», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сині двері зліва"