Читати книгу - "Інферно"

— Ти брав мій комп’ютер?! — гнівно спитала вона. — Щоб перевірити свою електронну пошту?

— Вибач... Я думав, ти мене зрозумієш... Мені треба було дізнатися, чи...

— Саме через це вони нас і знайшли! І тепер вони знають, хто я!

— Вибач, Сієнно... я не думав, що... — і Ленґдон замовк, приголомшений почуттям власної провини.

Сієнна відвернулася, мовчки уп’явшись поглядом в опуклий сталагміт під тильною стіною грота. Цілу хвилину ніхто з них і слова не вимовив. Ленґдон подумав, чи звернула Сієнна увагу на особисті папери, що лежали стосом на столі, — програмку п’єси «Сон літньої ночі» і вирізки з газет про те, яким вундеркіндом вона була. «Чи запідозрила нона, що я їх передивився?» Якщо й запідозрила, то нічого про це не казала, а Ленґдон і без того мав тепер серйозну проблему, щоб наважитися про це заговорити.

— Вони знають, хто я, — повторила Сієнна таким слабким голосом, що Ленґдон ледь розчув. За останні півхвилини вона кілька разів глибоко вдихнула, немов намагаючись усвідомити цей новий для себе факт. Аж раптом Ленґдон відчув, що її рішучість від цього лише зміцніла.

Сієнна рвучко підвелася.

— Нам треба йти. Вони швидко виявлять, що в Галереї костюма нас немає.

Ленґдон також підвівся.

— Іти — але ж куди?

— До Ватикану.

— Перепрошую?

— Я нарешті зрозуміла, що ти мав на увазі, коли казав, що місто Ватикан схоже на сади Боболі. — І з цими словами Сієнна вказала на маленькі сірі двері. — Це вхід, правда?

Ленґдон кивнув.

— Узагалі-то, це вихід, але спочатку мені здалося, що спробувати варто. На жаль, ми не можемо ним скористатися. — Ленґдон достатньо добре чув розмову військового з охоронцем, щоби збагнути, що цей варіант відпадає.

— Але якщо нам вдасться пройти, — сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, — то чи знаєш ти, що це означатиме? — На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. — Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. «Вазарі, Вазарі».

Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

— Гадаю, що це знак згори, — заявила жінка напівжартома. — Нам треба пройти крізь ті двері.

— Гаразд... Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця — ти так собі це уявляєш?

Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

— Ні, я збираюся з ним поговорити. — Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. — Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.

* * *

У маленькі сірі двері знов загупали.

Гучно й невблаганно.

Охоронець Ернесто Руссо аж застогнав від злості. Напевне, повернувся той химерний військовий із крижаним поглядом, але повернувся він дуже невчасно. Трансляція футбольного матчу тривала: призначили додатковий час, «Фіорентина» змушена була догравати вдесятьох і доля матчу висіла на волосинці.

А гупання не вгавало.

Ернесто був не дурень. Він збагнув, що сьогодні вранці стався якийсь негаразд — понаїхало поліції із сиренами й військових, але він завжди намагався триматися осторонь від справ, які не стосувалися його особисто.

Pazzo è colui che bada ai fatti altrui. (Тільки божевільні цікавляться чужими справами.)

З іншого боку, той військовий був якимось великим цабе, і не зважати на це було б, мабуть, нерозумно. Нині в Італії важко знати роботу, навіть таку нудну, як ця. Зиркнувши востаннє на гру, Ернесто пішов до дверей, у які хтось гупав без упину.

Він і досі не міг звикнути до того, що йому платять лише за те, що він цілу добу сидить у крихітній конторці й дивиться телевізор. Двічі на день до його конторки з протилежного боку коридору прибувала група важливих відвідувачів, які пішки долали шлях аж від галереї Уффіці. Ернесто зустрічав їх, відмикав залізні ґрати й пропускав гостей крізь маленькі сірі двері, за якими їхній візит і завершувався — у садах Боболі.

І тепер, коли гупання ставало настирливішим, Ернесто відчинив сталеві ґрати, пройшов повз них, потім знову зачинив і замкнув за собою.

— Sì? — гукнув він, перекрикуючи гупання і поспішаючи до сірих дверей.

Ані слова у відповідь. Але гупання тривало.

— Insomma! (Припиніть!) — Нарешті він відімкнув двері й рвучко відчинив їх, очікуючи побачити за ними той самий крижаний погляд, що й кілька хвилин тому. Але обличчя, яке показалося за дверима, виявилося значно привабливішим.

— Привіт, — сказала гарненька білявка, мило всміхаючись йому. Вона простягнула складений аркуш паперу, і Ернесто інстинктивно випростав руку, щоби взяти його. Тієї миті, коли охоронець збагнув, що то лише шматок паперу, піднятий із землі, жінка вхопила його зап’ястя й міцно натиснула великим пальцем на костисту зап’ястну точку під його долонею.

Ернесто здалося, що йому щойно відрізали ножем кисть. Гострий біль змінився затерплістю. Жінка ступила крок уперед і натиснула ще сильніше, знову запускаючи больовий шок у його руці. Ернесто гойднувся назад, намагаючись вивільнити руку, але ноги його отерпли і він важко опустився на коліна.

Усе решта трапилося за якусь мить.

На порозі відчинених дверей з’явився високий чоловік у темному костюмі; він прослизнув усередину і швидко зачинив за собою двері. Ернесто потягнувся був до рації, але лагідна рука натиснула точку на його потилиці, і його м’язи заціпеніли, а йому самому перехопило дух. Жінка витягнула рацію, а тим часом до них підійшов високий чоловік, стривожений її діями не менше, аніж сам Ернесто.

— Дим-мак, доторк смерті, — невимушено сказала білявка високому чоловіку. — Китайська наука про больові точки. Недаремно нею користуються вже три тисячі років.

Чоловік зачудовано поглянув на неї.

— Non vogliamo farti del male (Ми не зробимо тобі нічого поганого), — прошепотіла жінка, схилившись над Ернесто.

Тієї миті, коли тиск послабився, Ернесто спробував вирватися, але тиск швидко відновився — і його м’язи знов заклякли. Він зойкнув од болю, ледь спроможний дихати.

— Dobbiamo passare (Нам треба пройти), — сказала жінка і кивнула на сталеві ґрати, які Ернесто завбачливо замкнув за собою. — Dov’è la chiave? (Де ключ?)

— Non ce l’ho (Я не маю ключа), — ледь вичавив із себе охоронець.

Високий чоловік