Читати книгу - "Слуга з Добромиля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На ранок, бо ми їхали удень, як і всі інші купці, вирушили далі.Та трапилася пригода, через яку я зійшов з дороги, хоча не зовсім був готовий до цього. Власне, коли поміркувати, я ніколи не був готовий ставати знаряддям чиєїсь помсти, і діяв так, як підказувало мені серце. А воно бажало зі мною говорити найчастіше в хвилини небезпеки. Отож, на дорозі трапився зсув грунту, як це часто буває в горах, і щоб розчистити його, треба було щонайменше цілий день. Я сприйняв це як знак для себе і вирішив роздивитися околиці. Купець стривожився, бо ж не знав, як я ціную своє місце: так, як має цінувати його скромний поштивий слуга. Я сказав йому, що хочу побути сам. Тоді він дав мені з собою мисливський ріг, на випадок, якщо я заблукаю. Коли я побачив збоку лісову дорогу, вкриту сухою глицею, у мені прокинувся азарт дослідника. Тією дорогою спокійно міг проїхати кінь з возом, отже вона мала б мене кудись привести, щоб хоча б здалеку поглянути, як живуть люди в цих краях. Ялицевий ліс переходив у буковий, далі починалися пустирища, де росли ялівець з шипшиною. Дорога звивалась то вниз, то вгору, зручна для тих, хто везе деревину, а не для любителів милуватися краєвидами. Довгий час я їхав наче в тунелі, по обидва боки якого так переплелись і запавутинились сухі гіллячки ялиць, що, здавалось, навіть звірина не виходила на цю дорогу, не маючи в цьому потреби. Сліди коліс виглядали давніми і вже поросли травою. Однак, дорога не розгалужувалась і я, опустивши повіддя, дозволив коневі йти, як він сам хоче. Сонце, що лягало тремтячими світлими плямами на стовбури дерев і землю, злагіднювало суворий гірський краєвид і кликало мандрувати далі.
Врешті, я виїхав на горб і побачив унизу невелике село на березі річки. Можна було вертатись назад, бо в те село треба було спускатись доволі крутим узвозом. Моя поява могла б збентежити мешканців села. Що я міг у них спитати, коли не знав ні мови їхньої, ні звичаїв? Одначе, в мені перемогла цікавість. Я не помітив жодних ознак життя у тій купці сірих хаток, що спочивала на дні вузької долини, як миші, натомлені спекою. Ні диму, ні звуку, жодного руху я не помітив. Виглядало на те, що село покинули всі жителі.
Та, з’їхавши вниз, я побачив порослу бур’яном борозну на підступах до села і одразу зрозумів, що сталося: тут побувала Мара. Та, чий отруйний віддих убиває всіх підряд. Очевидно, якщо хтось і вижив у такому невеликому селі, то давно подався світ — за — очі.Проти Мариного подиху борозна, якою оборали село, не допомогла. Я чув, що це ніколи не допомагало, як і молебні та свячена вода. Я не вірив, що пошесть спричиняють опирі.Радше, се привід поквитатися з ними, поглумитися над небіжчиками.
Я не зайшов до жодної з тих убогих халуп, звідки доносився слабкий трупний запах. Се сталося, напевно, весною, ще до того, як мали орати, і тепер бур’ян ріс усюди, навіть на стріхах. На вулиці не було останків померлих, мабуть, більшість встигли поховати, отже, люди вмирали тут довго і терпляче. Мине сто років, і тут знову хтось житиме.
Посеред села стояла невелика дерев’яна церковця з наглухо забитими дошками дверима. З одного боку я побачив сліди великого кострища, а з другого цвинтар, що буйно зарас кропивою. Я сів на паперті, всипаній поруділим вишневим цвітом. Не те, щоб серце моє краялося від жалю за вимерлим людом. Скоріше навпаки: я думав, що, мабуть, незле залишити сей світ, у якому матері продають власних дітей, жінок спалюють на вогні, і де стають рабами через борг. Тільки вмирати боляче й страшно. Я сам пережив це відчуття.
Але в цілому тут життя тріумфувало над смертю. літали бджоли, співали пташки і вітерець колисав високою некошеною травою. Я бачив те, що стається після смерті, я чув пісню життя і його медовий запах. Це вона змушує затягуватися рани землі.І рожденні опирі — не погубителі людського роду, а безсмертні істоти, які володіють таємницею воскресіння і перевтілення. Мене більше не тривожили непоховані кості незнайомих людей. Я вчинив як чоловік, поховавши тлінні останки Купця з Добромиля. Мертве — до мертвого, живе горнеться до живого.
Та в моїй немудрій отрочій душі застрягла тернова колючка. Я знав, що вночі тут буде все по-іншому. Духи мертвих повиходять з темних сховків, скрипітимуть двері, жалібно квилитимуть сови, і тіні сковзатимуть по стінах замкненої церкви, не знаходячи дверей. Але мене тут уже не буде. Я мусив щось сказати на прощання тим голодним наляканим духам людей, котрі в останню мить відвернулись від Бога лицем до стіни. Я сказав, дивлячись на занедбаний цвинтар з похиленими хрестами:
— Не знаю, чи се ви убили мою матір, чи се зробили в сусідньому селі.Ви убили б і мене. Напевно, ви чулися невинними жертвами Мари, проте кожна смерть приходить через гріх. Хто не грішить, той не вмирає.Хто не карає, той не боїться розплати. Ви самі себе вбили, розкопуючи могили ваших кревних і сусідів, надихавшись трупного смороду. Швидше за все так і було. Однак мені судилося пережити всіх вас…
Я не відзначався красномовством і вирішив, що цього досить. Не сподівався відповіді, бо вдень духи мерців безпорадні, і вже підвівся, щоб іти, як раптом побачив, як на цвинтарі починає ворушитися земля, поросла бур’яном, як хилитаються хрести. Я чув стогони, шепіт, бурмотіння. Вони прагнули не покаятись, ні, а затягнути мене в свої нори і виссати мою кров. То були носферату, живі мерці, чиє тіло обгнило на кістках і смердить трупом.Їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слуга з Добромиля», після закриття браузера.