Читати книгу - "Янтарне скло"

Тим часом Ліра ворушилася та щось бурмотіла. Віл нахилився та потис її руку, а деймон Ами підштовхнув Пантелеймона, підвів його важку голову та щось зашепотів йому.

Зовні пролунав крик, і з неба упав чоловік, щоб із нудотним тріском ударитися об землю лише за п'ять кроків від входу в печеру. Пані Кольтер не відсахнулася, а лише холодно на нього подивилася та знову повернулася обличчям до Віла. За мить згори долетів сухий тріск пострілу гвинтівки, а ще за секунду почалася шалена стрілянина, а небо спалахнуло вибухами, язиками полум'я і вогнем, що вилітав із дул.

Ліра наче спливала на поверхню свідомості — вона зітхала, хапала ротом повітря, підводилася, щоб за мить знов упасти. Пантелеймон позіхав, потягувався, скалився на іншого деймона, завалювався на бік — схоже, його м'язи ще не вповні слухалися його.

Щодо Віла, він ретельно оглядав підлогу печери в пошуках шматків зламаного ножа. Часу на те, щоб дивуватися, як це могло статися та чи можна його відновити, не було — він хоронитель ножа, а тому мусить зібрати всі його частинки. Знаходячи черговий шматок, він надзвичайно обережно брав його та опускав у піхви. Побачити уламки леза було неважко — метал виблискував у світлі, що проникало в печеру. Усього їх виявилося сім, і найменшим був кінчик вістря. Завершивши цю справу, хлопець підійшов до виходу та спробував зрозуміти, що відбувається зовні.

Десь над деревами зависли цепеліни, і з них по канатах спускалися на землю солдати, але їм заважав сильний вітер — пілотам було важко утримати цепеліни на одному місці. Тим часом над скелею з'явилися перші гіроптери. Єдиний майданчик, де вони могли приземлитися, був надто вузьким навіть для двох крилатих машин, тож їм доводилося по черзі сідати, чекати, доки африканські солдати не зістрибнуть на землю й не кинуться до підніжжя скелі, та злітати. Саме в одного з цих солдатів випадково поцілив той постріл із цепеліна.

На цю мить обидві сторони вже висадили на землю частину своїх сил. Декого вбили ще в повітрі, дехто, поранений, лежав на скелі чи серед дерев, але жоден із загонів ще не досяг печери, і влада в ній і досі належала пані Кольтер.

Перекрикуючи шум, Віл спитав:

— Що ви збираєтесь робити?

— Взяти вас у заручники.

— Заручники? А хіба вони звернуть на це хоч якусь увагу? Вони все одно бажають убити нас усіх.

— Одна зі сторін дійсно цього хоче, — відповіла пані Кольтер, — але що потрібно другій, нам невідомо. Залишається сподіватися, що африканці переможуть.

Її голос був щасливим, і в заграві бою Віл побачив, що її обличчя світиться радістю, життям та енергією.

— Ви зламали ніж, — промовив він.

— Ні, я цього не робила. Він потрібен був мені непошкодженим, я сподівалася, що він допоможе нам утекти звідси. Це ти його зламав.

Пролунав різкий голос Ліри:

— Віле? Де ти?

— Ліро! — вигукнув хлопець й опустився на коліна поруч із нею. Ама допомогла дівчинці сісти.

— Що відбувається? — спитала Ліра. — Де ми? О Віле, я бачила такий сон…

— Ми в печері. Не роби різких рухів, інакше в тебе запаморочиться голова. Спробуй прийти до тями та зібратися із силами. Ти багато днів проспала.

Очі дівчинки й досі були тьмяними, і вона весь час солодко позіхала, але щосили намагалася прокинутися. Віл спробував допомогти їй у цьому, закинувши її руку собі на плече та взявши на себе більшу частину ваги її тіла. Ама лише боязко спостерігала за тим, як прокидається загадкова дівчинка. Віл вдихнув запах сонного тіла Ліри, і його охопила радість — Ліра знову була поруч, і вона була справжньою!

Вони присіли на камінь. Ліра взяла Віла за руку та протерла очі.

— Що відбувається, Віле? — прошепотіла вона.

— Це Ама, вона принесла якийсь порошок, що розбудив тебе, — дуже тихо промовив хлопець, і Ліра повернулася до дівчинки та на знак подяки поклала їй руку на плече. — Я дістався сюди так швидко, як тільки міг, — повів далі Віл, — але слідом за мною прибули якісь солдати. Я не знаю, хто вони такі. Ми повинні якомога швидше вибратися звідси.

Тим часом шум і сум'яття в лісі перед печерою досягли свого апогею. Один із гіроптерів, що саме висів у метрі над скелею та висаджував солдатів, прийняв на себе кулеметну чергу з цепеліна та спалахнув. Увесь екіпаж загинув, але найгіршим було те, що тепер інші гіроптери вже не могли висаджувати людей.

За цей час пілот іншого цепеліна відшукав десь нижче печери відкритий майданчик, і лучники, що висадилися з нього, наразі бігли вгору схилом, щоб приєднатися до тих, що вже вели бій біля печери. Пані Кольтер зі свого місця біля входу в печеру стежила за перебігом подій, і тепер, побачивши лучників, вона підвела свій пістолет, ретельно прицілилася та натиснула на курок. Віл побачив, як із дула вилетіло полум'я, але через стрілянину та вибухи, що долітали з лісу, навіть не почув звуку пострілу.

«Якщо вона зробить це ще раз, — подумав він, — я стрибну та зіб'ю її з ніг». Він повернувся, щоб пошепки сказати це Балтамосу, але ангела поруч не було. Хлопець озирнувся, і його серце сумно стиснулося: Балтамос, знову набувши форми ангела, ховався за каменем у дальньому кінці печери, він тремтів і щось бурмотів.

— Балтамосе! — розлючено вигукнув Віл. — Іди сюди, ти забув, що люди не здатні зашкодити тобі? Ти маєш допомогти нам! Ти можеш битися й добре це знаєш — ти ж не боягуз! Ти потрібен нам…

Але не встиг ангел відповісти, як сталося щось іще.

Пані Кольтер зойкнула та взялася рукою за щиколотку, й одночасно золотава мавпа схопила щось у повітрі, рикнувши при цьому від задоволення.

З її долоні пролунав голос — жіночий, але, як здалося Вілу, якийсь неприродний:

— Тіалісе! Тіалісе!

Хлопець із подивом побачив крихітну жінку — її зріст приблизно дорівнював довжині Ліриної долоні. Мавпа все тягла її за руку, і вона дедалі голосніше кричала від болю. Ама знала, що лиховісне створіння не зупиниться, поки не відірве жінці кінцівку, але Віл, котрий побачив, що з руки пані Кольтер випав пістолет, стрибнув уперед.

Йому вдалося підхопити зброю, однак тут пані Кольтер застигла на місці, і хлопець зрозумів, що став свідком незвичайної,