Читати книгу - "Мати все"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не знаю…
– А що ти подаруєш мамі?
Мама! Ліда витягла футляр із сонцезахисними окулярами, показала братові.
– Суперові окуляри. Якщо мама дивитиметься на сонце, очі не втомлюватимуться…
Платон знизав плечима.
– Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на мене.
– Твоя правда… Як і завжди. – Серце покотилося вниз. – Та в мене є ще один подарунок для мами. Дивись! – Показала вибагливі сережки з чорним обсидіаном. – Ну скажи, хіба не прекрасний подарунок?
– Так, добрий… – спокійно відказав Платон. – Хочеш, я передам мамі?
– Ні-ні… – захвилювалася раптом. – Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.
– Добре, – погодився. Глянув на Ліду. – Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам’яталась цілий рік. Так нормально?…Для свята?
– Нормально, – сумно всміхнулася Ліда. – Добраніч, Тохо.
Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник – десята вечора. Стас уже мав би під’їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.
Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».
– Ну що, Стасе? Як Олег?
– Образився страшенно, – весело розсміявся чоловік.
Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…
У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:
– А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…
Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:
– Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…
Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…
Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під’їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.
– Швидше, Раєчко…
Рая ступила крок, безпорадно озирнулася – нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б – вітром…
– Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, – Іветта прорахувала все.
Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж – проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки – усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.
Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев’ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…
За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє – дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки– паливоди, такою любов’ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім’я Ядгар. Тижнями не з’являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б’ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім’я в нього не просте. У перекладі з перської – «пам’ять».
– І тому оскільки я ще при пам’яті – і моє ім’я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, – розмотував клубок власної логіки. – По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім’я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядний мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.
Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.
– Це я твоя шайда, брудна ти козлина!
– Ти не шайда, ти шльондра! – гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від’їхав на безпечну відстань.
А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми – й одного разу не встала. Саме на дев’ятий день народження онуки. Рая так ревла – усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір’ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла – уже в будці собачій. А будка на циганському подвір’ї, а де подвір’я те – чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.
Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п’яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі – денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.
Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу – ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.