Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

— Невже він не розуміє, що це нереально — повернути Нагонію?

— А я вважаю, що це цілком реально.

— Не вийде.

Гі похитав головою.

— Вийде.

— Ви певні, що всі його героїнові вклади погоріли в Нагонії?

— Всі, — відповів Дональд Гі, і в його очах сяйнув вогник, але зразу ж погас, і він зацьковано озирнувся, швидко оглянув усіх, хто сидів у вестибюлі, й знову поліз до кишені по свою пожмакану пачку сигарет.

— Ви ж дуже не хочете, щоб він повернув собі гроші, Дональд? — тихо спитав Степанов. — Ви дуже не хочете, щоб він почав тут діло? Те діло, яке дозволить йому покласти до кишені свої мільйони і повернутися в Штати переможцем?

— Я дуже цього не хочу, але я ще більше не хочу, щоб він перестріляв усю мою родину.

— Ну для цього є виконавці…

— Ні. Глебб уміє все робити сам.

— Боїться свідків?

Гі знову знизав плечима:

— Чому? Не боїться. Він і їх прибере з дороги, коли треба буде. Просто йому подобається ця робота. Він справжній «зелений берет», його ідеал — сила, те, що ви сказали про Шанца, збігається з моїм уявленням про Глебба. Мене не здивує, якщо він удома тримає портрет Гітлера; тепер — принаймні — не здивує.

— Можете назвати тих людей, з якими ви говорили про нього?

— Я ж вам сказав, що продав усі документа, всі до єдиного. Я хочу жити. Ось так. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Тепер послухайте мою пропозицію. За кілька місяців я буду в Штатах. Ви дасте два імені, більше мені не треба для початку. Ви даєте мені імена людей, які не люблять нацистів. Я поведу своє розслідування — мені там належить гонорар за книгу, я його витрачу на свій пошук — це не буде пов'язане з вашим ділом.

— Вам не платять за кордоном гонорарів, у нас писали, що вас оббирають.

— Ви ж не вірите газетам, — засміявся Степанов. — Хоча на цей раз писали більш-менш правильно.

— Ви сміливо розмовляєте з правим журналістом, містер Степанов.

— Я розмовляю з журналістом, який служить у правій газеті, містер Гі… А це не одне й те саме.

— Поясніть мені, чому ви, особисто ви, так ненавидите нацизм? Ну я розумію, ви втратили десять мільйонів…

— Двадцять.

— Невже?

— Так. А особисто я… Що ж… Коли сімох твоїх братів і сестер — а їм ще й по десять років не було — шанци клацають з дрібнокаліберок… А тепер ці шанци в Гонконзі розповсюджують яскраві видання про демократію й справедливість…

— Я не п'ю, містер Степанов, але якщо ви притиснете Глебба по-справжньому, їй-богу, я вип'ю чарку Мадейри за вашу удачу. Спробуйте поговорити з його першою дружиною: іноді вона живе вдома, але це буває не часто, а то все лежить у клініці для психів, хоча, кажуть, цілком здорова, їй не повірять, звичайно, але вона дасть вам факти. Її звуть Емма Шапц, її батько — той самий Вільгельм, про якого ви мені так багато й так патетично розповідали. Тільки запам'ятайте: Емма народилася в травні сорок п'ятого — це треба знати для того, щоб збагнути, що вона любить, а що ненавидить.

Славін

— Люди стали добрішими, — впевнено повторив Славін, вішаючи піджак на спинку стільця. — Ви подумайте тільки, у нас тепер найпопулярніша пісня — про доброго крокодила Гену, а колись дітей крокодилом лякали.

— Підіть покупайтеся в нашій річці, там чимало таких добрих Ген проживає, — відповів Зотов. — Не доброта це, а наближення знань до масової аудиторії. Я маю на увазі телепередачу «У світі тварин». Вони ж такі добрі на екрані, ці самі крокодили, і дуже їх жалко, бідолашних… Люди стали сентиментальнішими, з цим можу погодитись, а що стосується доброти, дозвольте мені лишитись при своїй думці. Людство занепадає, Віталію Всеволодовичу… Ви в борг гроші даєте?

— Даю.

— І вам завжди повертають?

— Хм… Дехто.

— Дехто. А хіба могло бути у минулому столітті, щоб хтось комусь не віддав боргу? А надто коли нагадували про позичку на людях, вийде в сусідню кімнату і пах — куля в серці. А тепер спробуйте повернути свої гроші? Скажуть: «Скупердяй чортів, підожде, нічого страшного». Або згадайте, як буває у нас на зборах, коли моральне обличчя людини розглядається? Слава богу, стало легше, а що раніше витворяли? Брудну білизну вивертали напоказ, справжнісіньке аутодафе. Ні, ні, людство знемагає від люті, Віталію Всеволодовичу, воно забуло, що таке горе, воно живе, наче в комунальній кухні, ото тільки що сусідам у чайники не мочаться.

— Додому кортить? — спитав Славін.

— Додому? — Зотов знизав плечима. — Кортіло б, якби мав.

— Мені тут розповідали…

— От-от… А ви кажете — добрішаємо. Істина лежить десь поруч з апостолом Павлом. Пригадуєте: «Іудеї знамення просять, елліни — мудрості». Правильно. Одні прагнуть дива, інші — знань, одні сподіваються на щастя, інші — на спритність, але ніхто не хоче зробити доброту релігією, Толстого затюкали, а він ближче за всіх був до істини…

— Випити хочете?

— З радістю.

— Тільки горілки в мене вже нема.

— А я її терпіти не можу. Віскі полюбляю.

— Глебб, між іншим, ненавидить віскі, любить горілку.

— Бреше. Він горілки терпіти не може, ви придивіться, як він її п'є.

— Та він взагалі, по-моєму, не п'є. Він завжди намагається бути тверезим.

«Послухай, послухай, Глебб, — подумав Славін. Він тепер був певен, що кожен шерех у його номері записується. — Слухай, що я кажу, мені дуже хотілося б подивитися на тебе, коли ти нап'єшся».

— Закусити нічим? — спитав Зотов.

— Тільки сода та ще печиво якесь лишилось. Хочете?

— Хочу. Я голодний.

— Ходімо попоїмо?

— Їдьмо краще до мене. Ковбасу тітка прислала, смачну суху ковбасу й сулгуні. Любите сулгуні?

— Ще б пак. Добре. Спасибі. Тільки діждемося дзвінка, мені обіцяв подзвонити приятель, тягне до Пілар, а мені чомусь не хочеться…

— Цікава жінка. Скальпель. Чоловічий склад ума при ніжному шармі. Розсудлива страшенно.

— Я, між іншим, до поняття розсудливість ставлюся добре. Ми своїми знаннями завдячуємо розсудливості. Саме розсудливість зумовлює єдність усієї розмаїтості наших думок, — зауважив Славін. — Думка — вона й є думка, навіть кілька думок в одне поняття не об'єднаєш. А поняття — наче драбина у пізнанні — складає з думок світогляд, використовуючи при цьому уяву, свідомість і пам'ять. У Пілар чудова пам'ять, вам не здається, Андрію Андрійовичу? Та й