Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Просидівши, як мені здалося, з півгодини, я ступив до дверей поглянути при світлі, що падало з вулиці крізь шибки у дверях, на годинник. Коли я побачив, що ще тільки двадцять дві хвилини на сьому, настрій у мене трохи погіршав. Ще б пак — помилитися на цілих вісім хвилин. Адже я — так усі вважають — умію досить точно вгадувати час, отож виходить, що моє напруження, всупереч сподіванням, не спало. На стілець я вже не сідав, а рушив до дверей кабінету, і почув себе ще гірше, коли по дорозі двічі зачепив плечем за стіну. Це було неприпустимо. Звичайно, вернутися до дверей, орієнтуючись на прямокутник світла, простіше, але ж — дідько б його вхопив! — невже я не пройду потемки до середини такого знайомого мені передпокою?! Я зробив це тричі підряд і лише після цього сів на стілець.

Важко сказати напевно, коли вони з'явились, адже я твердо поклав собі до восьмої на годинник не дивитись. У всякому разі, це сталося близько сьомої. Несподівано тьмяне світло в шибках дверей стало ще тьмянішим. Це були вони. Двоє. Третій, мабуть, залишився внизу на тротуарі. Один із них нахилився, розглядаючи замок, тоді як другий спинився на останньому східці, обличчям до вулиці.

Вони, певна річ, знали, що замок у нас системи «Ребсон», і прихопили з собою потрібні відмички. Та хай він там який майстер, а замок «Ребсон» з першого разу йому не відімкнути; отож поспішати мені було нікуди. Праворуч, футів за чотири від мого стільця, були прочинені двері з передпокою до вітальні. Я ступив до дверей, встромив у них голову, тихенько свиснув крізь зуби й у відповідь почув такий самий посвист. Тоді я, не торкаючись стіни, підійшов до дверей їдальні, свиснув ще раз і знову почув таку саму відповідь. Після цього я вернувся назад і став під дверима кабінету. Ті двоє не ввімкнуть ліхтарика відразу, тільки-но ввійшовши, а спочатку постоять і прислухаються.

Опісля ми з Саулом сперечалися, як довго вони відмикали замок. Саул твердив, що двері відчинилися за вісім хвилин після мого свисту, а я запевняв, що за десять. Так чи так, а вони все ж відчинились, але я вже встиг прошмигнути до кабінету й притиснутися спиною до стіни ліворуч від дверей. Тут я намацав лівою рукою вимикач, а правою дістав з кишені свій «морлі».

Переступивши поріг, обидва завмерли, прислухаючись, і так стояли не більше, як п'ять секунд. Це доводило, що вони ще не дуже досвідчені. Потім рушили через передпокій. Повернувши голову, я стежив за наближенням слабкого промінця від олівця-ліхтарика, що ставав дедалі яскравішим, відтак проник до кабінету. Нарешті я побачив і їх самих. Вони ступили кроків три-чотири від дверей і поставали. Той, що тримав ліхтарика, повів променем по кабінету і секунд за три викрив би мене, отож я підніс «морлі» і, вмикаючи світло, вигукнув:

— Почнімо!

Один з них так і остовпів, але другий впустив ліхтарика на підлогу й сягнув рукою до кишені. Та по тільки я тримав напоготові зброю — поруч зі мною вже стояв з пістолетом Оррі, а від дверей вітальні почувся Саулів голос:

— Стояти! Ані руш!

Обидва повернули голови й побачили ще двоє спрямованих на них дул.

— Справи кепські, — сказав я. — Нема потреби навіть вас обшукувати — не стрілятимете ж ви в два різних боки водночас. Містере Вулф!

Вулф уже стояв у дверях. Мабуть, він вийшов з кухні одразу після того, як я крикнув: «Почнімо!»

— Обійдіть, — озвався я до Вулфа, але той уже й сам рушив праворуч поза червоним шкіряним кріслом, тримаючись якомога далі від тих двох. Потім сів за свій стіл і почав розглядати непроханих гостей — точніше, їхні профілі, бо вони стояли обличчям до нас з Оррі.

— Так, усе це дуже прикро, — мовив Вулф. — Арчі, викличте поліцію!

Я рушив до телефону. Обходити наших «гостей» на такій далекій відстані, як Вулф, я не збирався, але й бійки ми не планували, отож я все ж таки зробив невеличкий гак. На півдорозі до свого столу я затримавсь і сказав:

— Послухайте, якщо ви нападете на мене, коли я дзвонитиму, то своїми ногами звідси не вийдете. Сподіваюся, ви знаєте закони — зломщики їх звичайно знають. Ви залізли в приватний дім. І якщо спробуєте дати волю рукам, вас пристрелять, і власті нам тільки подякують.

— Дурниці!

Це кинув здоровенний красень з квадратною щелепою і з такими самими квадратними плечима. Другий був трохи вищий, проте сухий, аж вилиці випиналися йому на худих щоках. Красень зміряв мене холодним поглядом і сказав:

— Ми не зломщики, і ви це знаєте.

— Чорта пухлого я знаю! Ви зломщики! І викручуватись будете в поліції. Я вас попередив. Стійте спокійно. Один рух — і вас зупинять. Ці хлопці меткі на руку.

Щоб дістатися до телефону в себе на столі, я мусив стати до них спиною. Я так і зробив, а як тільки взяв трубку, красень вигукнув:

— Годі грати комедію, Гудвіне! Вам збіса добре відомо, хто ми. — Він повернувся до Вулфа: — Ми співробітники Федерального бюро розслідувань, і ви це знаєте. Ми нічого не чіпали і не мали такого наміру. Ми тільки хотіли з вами поговорити. Ми подзвонили, ніхто не відповів, а двері були незамкнені, і ми ввійшли.

— Ви брешете, — спокійно, безапеляційним тоном промовив Вулф. — П'ять душ засвідчать під присягою, що двері були замкнені, а ви не дзвонили. Четверо з нас чули, як ви добирали ключі. Якщо поліція вас обшукає, то знайде й ті інструменти. Кажете, Федеральне бюро розслідувань? Пхе! Викликайте поліцію, Арчі, і попередьте, щоб прислали людей, які впоралися б з двома бандитами!

Перше ніж набрати помер, я покликав до себе Фреда, і він, проходячи повз тих двох, трохи не зачепив їх ліктем. Колись агент ФБР викрутив йому руку, і тепер Фред залюбки скористався б нагодою поквитатися. Спершись боком на Вулфів стіл, обличчям до тих двох, і тримаючи напоготові пістолет, Фред виглядав далеко грізнішим, ніж був насправді. Взагалі Фред досить милий чоловік, батько чотирьох дітей.

Набираючи перші цифри, я ладен був поставити сто проти одного, що набрати номер до кінця мені не дадуть. Так воно й сталося. Коли я крутнув диск учетверте, красень випалив:

— Не треба,