Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

Вона ступила до чоловічого кабінету.

— Агата Каз прийшла, що маю робити з нею? — спитала пошепки.

Жорж Маршан тяжко зітхнув.

— Де вона?

— У вітальні.

— Проведи її до приймальні, я зараз там буду. А коли прийде та, на яку чекаємо, потихеньку заведеш її до вітальні.

Привітавшись, господарі й гостя пішли до приймальні. Та нараз знову пролунав дзвінок у коридорі. Пані Маршан пурхнула до дверей.

— Пробачте, пане Маршане, що відриваю вас від роботи, але доконче маю потребу погомоніти з вами.

Гостя сиділа, а господар стояв навпроти неї, прислухаючись, що коїться за дверима, в передпокої, де, напевне, вже стояла незнайома відвідувачка.

— Зачекаймо, коли повернеться пані Маршан, — мовила Агата, — її це теж зацікавить. Та ось і вона.

— Вона? — кинув допитливий погляд на дружину Жорж Маршан.

— То помилилися поверхом, — похитала головою пані Сюзанна.

— Отож ми вже всі троє зібралися разом, — проказала вдоволено Агата Каз, — тому не буду більше інтригувати вас. Признаюся, що то я прохала зустрітися…

— Зі мною?..

— З вами теж, пані Маршан, з вами обома. Так, так, то я телефонувала з півгодини тому.

— Ви?

Вона якось наївно відповіла запитанням на запитання:

— А хто б то мав бути, пане Маршане?

— Але ж чому так загадково? — дивувався він.

В очах у Агати Каз знову спалахнула хитринка.

— Хіба ви не зрозуміли?.. Я вирішила заради обережності не називатися. Навіть мусила йти далеко від свого будинку, щоб зателефонувати вам, бо біля дому мене всі знають. Ще вчора… Але годі ж бо, у вас дорога кожна хвилина. Та й потурбувала я вас зовсім з іншого приводу. Ось читайте, — вона дістала із сумочки листа й простягла Жоржеві. — Пані Маршан теж нехай прочитає. Одна голова добре, а дві й три — ще ліпше.

— Якщо це я на вас чекав, тоді ходімо до мого кабінету.

— Що ви думаєте про це? — спитала Агата Каз, коли Маршан дочитав листа й передав його дружині.

Жаклінина тітка на хазяїнове запрошення вмостилася в шкіряному кріслі, поклавши парасольку на коліна, Маршан не відповів на її запитання, взяв люльку з полички на стіні над його письмовим столом і попросив дозволу закурити.

— Будь ласка, — відповіла гостя. — Мушу признатися, що небожин лист анітрохи не заспокоїв мене. Треб читати й між рядками.

Їй повернули листа, й вона сховала його до сумочку. Господар чиркнув сірником.

— Заспокойтеся, — сказав він, двічі затягшись димом. — Їм більше нічого не загрожує.

— От бачите, але ж загрожувало.

— А хіба я сказав, що ні? Але запевняю вас, що їм уже справді ніщо не загрожує. Розумію Жаклінин лист, із яким ми щойно ознайомилися…

— Хоча б і не було, добродію, цього листа… Він тільки підтвердив мої побоювання. Ще тоді, коли вони були в Парижі, я здогадалася, що діється щось дивне. Бачте, я — людина в літах і трохи схильна до романтики… Так, так, я не вихваляюся, бо добре знаю себе, зітхнула жінка. — Романтична в тому розумінні, що іноді мені ввижається те, чого нема. Це вада, звісно. Ото кажете, нічого серйозного немає? І все ж я не шкоду що потурбувала вас.

Маршани мовчали. Полегшено зітхнувши, Агата провадила:

— Я ще вчора надвечір пробувала телефонувати вам. Коли ввійшла до кав'ярні, там біля нас, один тип назва мене «шерлокоманкою». Звісно, він не хотів уразити мене, я й сама посміялася.

— Ви пробували вчора телефонувати нам? — перепитав пан Маршан.

— Мені ніхто не відповів.

— Серед квитанцій, які надіслали нам з телефонної станції, є дві без прізвищ наших співрозмовників. І одне з них уже вдалося відгадати.

— О, я знаю, що ви думаєте, — відказала вона у відповідь на усмішку пана Маршана. — Одначе обережність ніколи не зашкодить.

— Звісно, — погодився він. — Ну, а що далі?

Тітка Агата висловила свої сумніви й побоювання, розповіла, як юнак і дівчина на щось натякали, розмовляючи про Персак. А після гостювання в Маршанів сумніви й побоювання ще дужче стали допікати їй. Отож несподіваний приїзд Мортьо, їхнє таємне перешіптування, дивна поведінка Маршанів після одержання листа.

— Вибачте, але це виглядало дуже комічно, — сказала вона. — А вчора цей лист!

— Пані Каз, — заговорив поважно Маршан, — ви добре вчинили, що прийшли поговорити зі мною. Раніше я і не думав, що ви можете щось підозрювати. Одне слово, був недалекоглядний. Отож можна помилятися в будь-якому віці.

Жінка трохи зніяковіло вклонилася.

— Це з моєї вини ви хвилювалися, — провадив далі пан Маршан. — Тому я перепрошую вас, що вчасно не розповів вам усього.

— Ох, він уже написав вам.

— Ні, сказав по телефону. Зараз ви про все дізнаєтеся. Насамперед ви небезпідставно вважаєте, що справа Рето має глибокий корінь. Від неї тягнуться нитки й до візиту Мортьо й до сторічного ювілею Гепра. — Маршан висипав у попільничку жар з люльки й поклав її на поличку. — Врешті, все це дуже складно, тому мушу зауважити, що розраховую на ваше вміння мовчати.

— Я навчилася берегти таємниці ще як працювала в міністерстві фінансів.

Маршан розповідав про все по порядку, починаючи від своєї втечі з концтабору й до приїзду до Парижа Жана-Луї й Жакліни. Не забув згадати й про візит псевдоамериканців до Персака й про пригоду з щелепами. Тільки приховав від неї, як професійну таємницю, те, що справу цю порушив пан Паран. Але він натякнув, що один персакський мешканець, виклавши свої сумніви щодо старого Гепра, звернувся до нього з проханням розслідувати цю справу.

— Звісно, це — Паран? — вигукнула Каз.

Маршан якось незручно почував себе, що до кінця не був щирим перед гостею, проте не ховав від неї очей.

— Чудово! — майже викрикнула вона, схопившися з крісла, очі в неї запалали.

Парасолька впала на підлогу.

«Як раптово вона змінилася!» — подумала господиня.

— Чудово! — ще раз вигукнула стара панна Каз, піднімаючи парасольку. Затиснувши її в руці, забігала по кімнаті, спалахнувши захопленням, якого вона й не приховувала. — Іноді в житті трапляються такі пригоди, про які й у книжках не вичитаєш. О, яка я щаслива, — щебетала вона, розмахуючи парасолькою, — що нашим дітям ніщо не загрожує! Адже справді їм ніщо не загрожує, ви ж упевнені в цьому?..

— Звичайно, — заспокоїв її Маршан, відхилившись на спинку крісла.

Звичайно, ніщо. Стара панна необережно вертілась біля столу й зачепила парасолькою каламар. На щастя, чорнило вилилося на килимок на підлозі, а не їй на коліна. Агата Каз обдивилась парасольку й поклала її на стілець, а сама кинулась до чорнильної калюжі.

— Ох, вибачте мені! — промовила вона і, припавши на коліна, стала