Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тут скочив на ноги Вотсон:
— Ваша честь, я протестую! Вам вирішувати, чи правда це, чи брехня. Свідок повинен тільки давати свідчення про самі події. Його особисті думки про мене чи про будь-що інше анітрохи не стосуються до справи.
Суддя почухав потилицю і досить-таки флегматично виявив своє обурення.
— Маєте слушність, — вирішив він. — Я дивуюся, містере Вітбергу: ви начебто суддя, кажете, що добре знаєтесь на законі, а самі так протизаконно поводитесь. Своїми манерами й поведінкою, добродію, ви скидаєтесь на дуже непевну особу. Це проста справа про напад і побиття. Нам треба встановити, хто перший завдав удару, а ваша думка про особу містера Вотсона нас зовсім не цікавить. Викладайте суть справи.
Сол Вітберг з досади ледве не прикусив свої посинілі, розпухлі губи, та біль вчасно його стримав. Тоді він щиро виклав, як усе було.
— Ваша честь, — втрутився Вотсон, — я гадаю, ви спитаєте, що він робив у моїх володіннях?
— Запитання дуже доречне. Так що ви робили, добродію, у володіннях містера Вотсона?
— Я не знав, що то його володіння.
— Це порушення меж, ваша честь! — скрикнув Вотсон. — Знаки застовплено на видноті!
— Я не завважив ніяких знаків, — відказав Сол Вітберг.
— Але я сам їх бачив! — накинувся на нього суддя, — Вони дуже примітні. І попереджую вас, добродію: коли ви хитруєте вже в такій дрібниці, то тим самим ставите під підозру й важливіші свої твердження. Чому ви вдарили містера Вотсона?
— Ваша честь, я вже казав, що не завдав жодного удару. Суддя зиркнув на розпухле, все в синцях обличчя Картера Вотсона і перевів погляд на Сола Вітберга.
— Гляньте на щоку цієї людини! — загримів він. — Коли не ви, то хто його так спотворив і скалічив?
— Як я вже пояснив…
— Будьте обережні, — застеріг суддя.
— Так, я буду обережний. Я не скажу нічого, окрім щирої правди. Він сам себе вдарив каменюкою. Він побив себе двома каменюками.
— Де це бачено, щоб людина, — звичайно, нормальна людина, — сама себе калічила, розбиваючи каменюкою ніжні й вразливі частини свого обличчя? — запитав Картер Вотсон.
— І справді, це на байку скидається, — виснував суддя. — Містере Вітбергу, ви не п'яні були?
— Ні, добродію.
— Ви ніколи не п'єте?
— Тільки при нагоді.
Суддя глибокодумно замислився над цією відповіддю, а Вотсон тим часом підморгнув Вітбергові. Але цьому багатостраждальному добродієві було не до жартів.
— Дивний, дуже дивний випадок, — заявив суддя, перш ніж виголосити вирок. — Свідчення обох сторін абсолютно несумісні, і жоден відповідач не має свідків. Кожен твердить, що напад вчинив другий. У мене немає ніякої змоги встановити істину. Але я все ж маю особисту думку про всю цю історію, містере Вітбергу, і я б радив вам вибратися звідси і надалі триматися на поважній відстані від володінь містера Вотсона.
— Це неподобство! — випалив Сол Вітберг.
— Сядьте на місце, добродію! — гримнув на нього суддя. — Ще раз переб'єте мене — і я вас оштрафую за неповагу до суду. Попереджую, штраф буде великий: ви самі суддя, тим більше мусите шанувати гідність суду. Зараз я оголошу вирок: «Закон твердить, що сумнів іде на користь відповідача. Як я вже казав, у мене немає ніякої змоги встановити, хто завдав першого удару. Тому я мушу, на превеликий жаль, — тут він примовк і грізно глянув на Сола Вітберга, — в обох справах виправдати відповідачів. Ви обидва вільні, панове».
— Що ж, хильнім по чарці з доброї нагоди, — запропонував Вотсон Вітбергові, коли вони вийшли із зали суду, але цей вельми обурений добродій чомусь відмовився подати йому руку й піти з ним до найближчого шинку.
ПОВІТРЯНИЙ ШАНТАЖ
Заплющивши очі, Пітер Уїн зручно розлігся у кріслі і задумався, як би йому впорати тих фінансистів, з якими він ворогував. Основне він уже вирішив минулої ночі, а тепер тільки обмізковував окремі деталі. Заволодівши банком, двома універмагами й кількома тартаками, він зможе контролювати й одну гарненьку залізницю, — не будьмо називати яку саме, але через неї він прибрав би до своїх рук більше миль головної магістралі, аніж забито костилів у ту гарненьку залізницю. Він аж мало не зареготав, коли його осяйнула ця ідея: так же воно просто! І не диво, що його давні хитрі вороги до цього не додумалися.
Двері бібліотеки відчинилися, і ввійшов стрункий чоловік середніх років у окулярах. У руках він тримав конверт і лист. Це був Уїнів секретар, обов'язком якого було розбирати, перечитувати й сортувати всю пошту.
— Цей лист прибув уранці, — почав він трохи боязко й злегка пирхнув сміхом. — Звичайно, це бредня, але я подумав, що, може, ви захочете з ним ознайомитися…
— Читайте, — наказав Пітер Уїн, не розплющуючи очей.
Секретар кахикнув.
— Відіслано його сімнадцятого липня, зворотної адреси немає. На штемпелі значиться Сан-Франціско. Написано дуже неграмотно. А зміст жахливий. Ось слухайте:
«Містерові Пітеру Уїнові.
Сер, висилаю вам поштою голуба, а голуб цей і справді го-го…»
— А що це за «го-го»? — урвав його Пітер Уїн. Секретар пирхнув.
— Не знаю, хоч мені здається, що це щось дуже незвичне. Читаю далі:
«Прошу навантажити його парою банкнот по тисячі доларів і випустити. Коли ви це зробите, я більше вас не турбуватиму. Якщо ж ні — пожалкуєте».
Оце й усе. Листа не підписано. Я подумав був, що це вас трохи розважить.
— А голуб уже прибув? — запитав Пітер Уїн.
— Я ще не дізнався. — Тоді дізнайтеся.
На п'ять хвилин секретар повернувся.
— Так, сер. Він прибув сьогодні вранці.
— Принесіть його сюди.
Секретареві це все здалося мало не жартом, але Пітер Уїн, оглянувши голуба, зрозумів, що справа аж надто серйозна.
— Гляньте-но сюди, — сказав він, взявши голуба до рук і погладжуючи його. — Бачите, який довгий тулуб і шия. Це чистісінький поштовик. Я, мабуть, кращого зроду й не бачив. Які крила, які м'язи! Наш невідомий адресат має рацію: голуб таки го-го. Мені кортить залишити його собі.
Секретар пирхнув:
— А чому б і ні? Звичайно, ви можете не відпускати його до того, хто писав такого листа.
Пітер Уїн похитав головою.
— Ні, я відповім. Ніхто, навіть жартома чи анонімно, не сміє мені погрожувати.
На клаптику паперу він написав лаконічне «До дідька», підписався й вклав у пристрій, прикріплений до ніжки голуба.
— А тепер відпустимо його. Де тільки мій син? Хай би подивився, як летітиме цей голуб.
— Він у майстерні. Там і спав цю ніч, туди йому й снідати носили.
— Таки хоче зламати шию, — мовив Пітер Уїн напівсуворо-напівгордо,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том восьмий», після закриття браузера.