Читати книгу - "Доктор Сон"

Абра сховала обличчя на шиї в матері. Тієї ж миті попадали ложки. Цей стукіт змусив їх усіх здригнутися.

13

Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, — чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.

Джон сказав:

— Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі — за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого — пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.

— Так багато! — присвиснув Девід.

Джон похитав головою:

— Зовсім не багато. Якби це була хвороба — а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, — вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів[130]. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.

— Що саме є випадком Абри? — перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. — Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?

— Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь — тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.

— То що ж буде далі? — спитала Люсі. — Чого нам іще очікувати?

— Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.

— Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, — промовила Люсі. — Оце й уся казка.

Джон усміхнувся.

— Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. — Він усміхнувся. — Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.

— А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? — запитала Люсі. — Що нам тоді робити?

— Тоді, я гадаю, ви отримаєте доказ того, що існує життя після смерті. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?

— О, ще б пак, — сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. — Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини»[131].

— Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, — сказав Девід.

— Ось таке питання, — поцікавився Джон. — Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?

Стоуни обмінялися поглядами.

— Я… я так не думаю, — нарешті промовила Люсі. — Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…

— То задуже у вашій власній уяві, — заперечив Джон. — Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?

— Правильно, — відгукнувся Девід. — Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.

— Ох, дещо вона таки має, — сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. — Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.

Джон підвівся.

— Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.

— Я маю, — сказав Девід. — Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. — При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.

— А тим часом радійте з вашої дочки, — наказав їм Джон. — Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.

Якийсь час здавалося, що він мав рацію.

Розділ четвертий

Доктор Сон за викликом

1

Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки[132].

Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом.