Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Безпосередньо Галицькою армією керували президент УНРади, з червня 1919 р. – диктатор Є. Петрушевич – формально і Начальний командант – фактично. При Начальному команданті діяв фактично генштаб – Начальна команда ГА. Коли Є. Петрушевич став диктатором, Начального команданта називали Начальним вождем. Обов’язки помічника Начального команданта (вождя) виконував начальник (шеф) штабу.

Командувачами УГА були: полковник Дмитро Вітовський (до 5 листопада 1918 р.), Гриць Коссак (до 9 листопада 1918 р.), Гнат Стефанів (до 10 грудня 1918 р.), генерал Михайло Омелянович-Павленко (до 9 червня 1919 р.), генерал Олександр Греков (до 5 липня 1919 р.), полковник Альфред Шаманек (до 21 лютого 1920 р.) і підполковник Амброзій Вітошинський (до 1 березня 1920 р.). Заступниками командантів і начштабу були шестеро осіб (серед них лише один генерал – Г. Ціріц (до 10 лютого 1920 р.) і полковник А. Шаманек (займав посаду двічі).

Нова армія будувалася за австрійським зразком. НКГА поділялася на два відділи: оперативний і організаційно-матеріальний. Перший керував бойовими діями і складався з чотирьох підвідділів (рефератів – в оригіналі): 1) оперативного; 2) розвідного; 3) зв’язку; 4) доповнень (поповнень). Другий керував допоміжними службами і складався з десяти підвідділів: 1) персональний (особового складу); 2) стрілива (боєприпасів); 3) обозництва (тилу); 4) технічний; 5) санітарний; 6) ветеринарний; 7) інтендантський; 8) судовий; 9) польового духовенства; 10) летунський. Після проголошення диктатури реорганізована НКГА складалася з оперативного штабу, головного відділу фронту і етапної команди. Начальній команді безпосередньо підпорядковувалися запасні, обозні та навчальні частини.

Однострій для ГА розробляли у лютому – березні 1919 р. під орудою українського педагога, організатора січово-стрілецького і фізкультурного руху, члена держсекретаріату військових справ Івана Боберського, який вважав, що «однострій має в своїм вигляді дати докази самостійного смаку і питомої культури українського народу. Ся питомість… мусить лучитися з простотою та практичністю». 22 квітня було видане відповідне урядове розпорядження з описом нової уніформи, а 30 квітня надруковане у пресі. Обов’язковою вона мала стати від 1 травня. Нова уніформа складалася з блузи австрійського покрою з чотирма кишенями (кожна з трьома клапанами) і стоячим відкладним коміром. Штани того ж покрою і черевики з гетрами, обмотками і крагами, для кавалеристів і артилерійських їздових – чоботи. До розробки форми І. Боберський залучив маляра О. Куриласа і скульптора М. Бринського. Чимало цінних зауваг дали досвідчені старшини (В. Курманович і П. Бубела). Сукно привозили з Наддніпрянщини.

Кольорами родів військ і служб були прийняті такі: піхота – темно-синій, кіннота – жовтий, артилерія – червоний, жандармерія – вишневий, технічні частини – сірий, зв’язківці – темно-зелений, медики – чорний, служби тилу (обозники) – світло-зелений. З таких кольорів нашивали зубчатку на комір бойової блузи. В офіцерів зубчатка облямовувалася золотом по краю, у штабних офіцерів – на золотій підкладці, а в генералів – срібна зубчатка на золотому тлі[290].

Українська влада розробляла і систему нагород. У листопаді 1918 р. держсекретаріат військових справ встановив Орден Оборонців Львова трьох класів (великий, командорський і лицарський хрести), у квітні 1919 р. – відзнаку за хоробрість «Тризуб» чотирьох класів. Перший клас (золотий) мав чотири ступені, другий (срібний) – три, третій (бронзовий) – чотири, четвертий (залізний) – три. Встановлено також «Тризуб до зброї», Медаль за заслуги 4-х класів (медаль Тризуба), Медаль для поранених, Хрест для духівників і «Листки Червоної Калини» для медиків. Проте виготовити заплановані відзнаки вчасно не вдалося. Старшини і стрільці, як правило, використовували старі австрійські й усусівські відзнаки. Напередодні ухвалення Акту Злуки у склепах Станиславова і Тернополя, зокрема єврейських, продавалися відзнаки «Соборної України»[291].

До переходу армії за Збруч, на територію УНР, більшість озброєння було австрійським. Піхоту озброювали п’ятизарядними магазинними гвинтівками Манліхера зразка 1895 р. (довжина 1270 мм, вага 3,65 кг). Гвинтівка відзначалася високою скорострільністю, хорошою балістикою і надійністю. Офіцерський корпус традиційно користувався 9-мм пістолетом «штейр» зразка 1912 р. із зовнішнім курком, 7,65 мм німецьким «парабелумом» моделі 1904–1908 рр. і бельгійським пістолетом «браунінг» 1900 і 1903 рр. Типовим кулеметом був станковий скоростріл А. Шварцлезе, прийнятий в австрійській армії ще 1907 р. Німецький скоростріл 7,92 мм «максим» фірми ДВМ двох модифікацій (МГ-08 і МГ-15) важив лише 14 кг і міг вести вогонь з рук без станка.

На озброєнні артилерії були німецькі та російські легкі та важкі гармати різних систем. Якщо спочатку були тільки німецькі (насамперед польові 122 мм гаубиці Крупа 1910 р., дальність стрільби 6,4 км), то в першій половині 1919 р. їх замінили на російські – польові гармати 75 мм зразка 1902 і 107 мм 1910 рр. (дальність стрільби 6,6 і 12,7 км), 122 і 152 мм гаубиці 1910 р. (дальність стрільби 7,7 і 9,8 км), а також гірські 75 мм і далекобійні 152 мм гармати (дальність стрільби 10 і 12,4 км).

На озброєнні авіації були літаки європейського виробництва: австрійський «Бранденбург» Б-1; німецький «Люфтверкерсгезельшафт», Fokker D. VII, DFW С. V (4-моторний бомбардувальник); французький «Ньюпор» тип 17, 21, 23 та «Альбатрос»; англійський «Ллойд». На захисті суверенітету ЗУНР стояли також інші воєнізовані силові структури – корпус державної жандармерії, польова жандармерія (сторожа) Галицької армії, залізнична жандармерія.

Важливе місце у процесі військового будівництва мало впровадження нових нормативно-правових актів, що стосувалися матеріального забезпечення і соціального захисту особового складу армії. 13 листопада 1918 р. водночас із оголошенням законодавчих документів про розбудову збройних сил республіки голова уряду К. Левицький і військовий міністр Д. Вітовський підписали й оприлюднили рішення Української Національної Ради і постанови ДСВС щодо призначення посадових окладів для старшин, підстаршин і стрільців. Крім цього, старшинам належала доплата на квартиру, залежно від місця дислокації війська (80—420 корон), на придбання однострою (500–750 корон). На фронті старшинам дозволяли мати ординарця (чуру). Додатково по 10 корон отримували водії автомашин і панцерників. Поранені та хворі мали оклади з фронтовими додатками, ув’язнені – шість корон щомісяця. Було визначено виплати старшинам за відрядження – по 15 корон на день і 5—10 корон для оплати поїздок.

1 березня 1919 р. Українська Національна Рада і військове відомство збільшили виплати воякам Галицької армії. Якщо для стрільців їх збільшували у півтора-два рази, то для старшин на 20–30 %. Додаток для фронтовиків визначали на: бойовий – для частин, які безпосередньо брали участь у бойових діях (його підвищували на 15–20 %) і польовий – для частин, які не вели бойових дій, але перебували в обороні або у складі осадного корпусу під Львовом. Визначено додаткові виплати для