Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

І все ж труднощів вистачало. Особливо бракувало командних кадрів вищої ланки – від бригади до Начальної команди. Серед галичан їх не знайшлося і десятка: полковники Віктор Курманович і Микола Маринович, підполковник Мирон Тарнавський, отамани Осип Букшований, Осип Микитка, Сень Горук, Гриць Коссак і Степан Шухевич.

Отож довелося скористатися послугами австрійських офіцерів. На службу прийнято добре підготовлених, досвідчених фронтовиків, які прекрасно показали себе в боях і успішно просувалися по службі, зокрема, підполковників Антона Кравса, Альфреда Шаманека, отаманів Альфреда Бізанца, Арнольда Вольфа, Вільгельма Льобковіца, Альфонса Ерлє. Були й випадкові люди, особливо на штабних та інтендантських посадах.

Зрештою, деяких із вищеназваних осіб важко назвати іноземцями. Зокрема 28-річний командир 2-ї Львівської бригади Альфред Бізанц – уродженець села Дорнфельд (нині с. Тернопілля Пустомитівського району Львівської області) у Галичині, добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї і традиції. Не випадково в роки Другої світової війни адмірал Канаріс призначив його, полковника абвера, відповідальним за зв’язок із проводом ОУН, а згодом скерував до Львова формувати дивізію «Галичина». Ув’язнений у застінки НКВС 1945 р., загинув 1949 р. у мордовських таборах СРСР[284]. Крім російськомовного генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника Євгена Мишковського, на службу зараховано полковника Миколу Какуріна – талановитого високоосвіченого штабного офіцера, нагородженого кількома орденами за бойові заслуги на фронті[285]. Пізніше прибув генерал Олександр Греков – герой Чортківської офензиви 1919 р., прихильник маневреної війни. З російської армії прийшов полковник Джамбулат Кануков – командир авіасотні в ГА, який пізніше загинув у повітряному бою під Озерною, неподалік Тернополя. Успішно служили й інші російські офіцери.

Отже, протягом грудня – січня, вже в ході українсько-польської війни, йшла організація Галицької армії, творилися корпуси, бригади, курені. Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів» та інші разом з окремими загонами від Львова та Сокаля увійшли до І корпусу, командиром якого став полковник Віктор Курманович (1876–1945) – єдиний з галицьких воєначальників, який раніше закінчив австрійську військову академію. Син греко-католицького священика із села Вільшанці з-під Золочева став офіцером у часи світової війни, командував бригадою на італійському фронті. Після повернення буквально на порожньому місці зібрав п’ять сотень стрільців і утворив групу «Північ» (осідок штабу в Сокалі). Його частини відразу ж відкинули поляків від Жовкви і стійко утримували фронт на лінії Сокаль – Угнів – Рава-Руська – Краковець. До корпусу також включено 5-ту Сокальську, 6-ту Равську, 9-ту Угнівську, 10-ту Яворівську бригади[286]. Із груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» сформовано II корпус під командуванням підполковника Мирона Тарнавського (1869–1938), уродженця села Барилів на Радехівщині. Після навчання у Бродівській, Львівській гімназіях закінчив офіцерську школу, служив у австрійській армії. В роки світової війни командував Кошем УСС, фронтовими частинами. До складу корпусу Тарнавського, який облягав галицьку столицю і тому називався Осадним, увійшли 1-ша бригада Українських січових стрільців, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська.

Нарешті, бойові групи «Хирів», «Крукеничі», «Гофмана» утворили III корпус, який увібрав у себе 7-му Львівську, 8-му Самбірську, 11-ту Стрийську та Гірську бригади. Він утримував чи не найважливіший фронт на лінії Городок – Судова Вишня – Хирів – Турка. Корпусним командиром призначено знаного полковника Гриця Коссака (1882–1937).

Крім стрілецьких корпусів і бригад, формувалися інші частини. Зокрема, українські артилерійські підрозділи створено вже у перші дні. Так у Кам’янці-Струмиловій під керівництвом чотаря Олександра Вельничука були захоплені кілька австрійських гармат і сформована одна з перших в ГА артилерійських батарей. У складі 4-ї (Золочівської) бригади вона успішно громила ворога в районі Дублян під Львовом. Невдовзі ця батарея стала зародком артилерійської групи, яку очолив австрійський старшина сотник Біркенава. На початку 1919 р. із групи утворено полк, який входив до Осадного корпусу полковника Мирона Тарнавського і мужньо стояв у облозі галицької столиці.

Суттєво зміцнилась артилерія ГА, коли у грудні 1918 р. на польський фронт прибули з Києва 2-й і 6-й гарматні полки, сформовані й надіслані з Києва до рідної Галичини командиром артилерії осадного Корпусу Січових стрільців полковником Р. Дашкевичем, а також 1-й Запорізький важкий гарматний полк[287]. Натомість майже 2 тис. галицьких добровольців військове міністерство ЗУНР надіслало у січні 1919 р. у розпорядження Корпусу Січових стрільців, зокрема 200 юнаків до його гарматної бригади[288]. Крім того, Директорія надіслала для Збройних Сил ЗУНР тільки наприкінці 1918 р. 120 гармат різних калібрів.

У ході організації армії до кожної з 12 створених стрілецьких бригад увійшли артилерійські полки. Як правило, полк складався з чотирьох батарей по чотири гармати, тобто мав 16 гармат. Крім того, всі три галицьких корпуси і Начальна команда мали у своєму підпорядкуванні окремі артилерійські частини важких гаубиць, далекобійних і протиповітряних гармат. На жаль, Галицькій армії постійно не вистачало гармат і боєприпасів до них. Поставки Директорії не забезпечували потреби фронту. Практично у всіх операціях польська армія набагато перевищувала галицьку за кількістю гармат і артилерійських частин, не говорячи вже про їх якість і боєприпаси. Зауважимо, що у надзвичайно напружені і вирішальні дні травня 1919 р. ГА мала на більш як трьохсоткілометровому фронті всього двісті гармат. Нестачу артилерії бійці компенсували високим умінням і героїчними діями.

У Красному створено перший авіаційний загін у складі двадцяти літаків, правда, справними для польотів було лише кілька машин. Його командиром призначено сина Каменяра сотника Петра Франка, молодого хіміка, випускника Львівського університету, якого воєнна хуртовина захопила ще в серпні 1914 р. Добровольцем згодився він до легіону УСС і з ним пройшов карпатські перевали, заплави Стрипи і пагорби Лисоні. Командир чети сотні Романа Сушка був відважним і ініціативним старшиною, за що нагороджений медаллю Хоробрості. 1916 р. йому вдалося здійснити мрію – закінчити льотну школу в Сараєві. Але австрійське командування не довірило галичанину бойову машину. Тільки після листопадового зриву 1918 р. він зміг сісти за штурвал і піднятися в небо.

У спогадах, опублікованих 1937 р., Петро Франко з великою щирістю писав про фронтових побратимів, які на стареньких «Ньюпорах», «Фарманах», «Альбатросах» постійно ризикували життям і нерідко гинули. Серед них були пілоти різних національностей. В небі Східної Галичини билися грузинський князь полковник Кануков із сином, росіянин Алелюхін, австрієць полковник Бернгрубер, естонець Євський, наддніпрянець Хрущ. Сміливими повітряними асами стали й галичани Степан Слєзак, Роман Кавута, Степан Кузьмович.

До весни 1919 р. організацію армії в цілому було завершено. Її ряди