Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Де ми? – прошепотів я.
– У Замбії. Щось подібне до військового табору. Ми приземлилися годину тому.
– А куди подівся винищувач повітряних сил?
– Він повернув назад, коли ми перелетіли Замбезі. Він нічим не міг нам допомогти.
І ми самі теж нічим не могли собі допомогти. Протягом п’яти днів ми перебували в задушливій, схожій на духовку камері зі смердючим відром, аж поки на п’ятий день наші охоронці прийшли забрати мене. З криками та непотрібними штурханами й копняками мене провели по коридору до кабінету, де майже не було меблів, якщо не вважати меблями великий портрет голови Мао. Тимоті Маґеба підвівся з-за столу й помахом руки відпустив моїх охоронців.
– Будь ласка, сідайте, докторе.
Він був у камуфляжній формі парашутиста та з нашивками й зірками полковника Китайської Народної Армії.
Я сів на дерев’яну лаву, і мій погляд прикипів до півдесятка пляшок пива «Таскер», які стояли на таці. Пляшки були покриті холодними краплями роси, і я відчув, як горло в мене конвульсивно стислося.
– Я знаю, як ви любите випити пляшку холодного пива, докторе.
Тимоті відкоркував одну з пляшок і подав мені. Я похитав головою.
– Ні, дякую, я не п’ю з убивцями.
– Як хочете.
Він кивнув головою, і я побачив тінь жалю, що промайнула в його темних замислених очах. Він підніс пляшку до власного рота й зробив ковток. Я дивився на нього, знемагаючи від спраги.
– Страта інженера не була передбачена, – сказав він. – Я не хотів, щоб це сталося. Будь ласка, зрозумійте мене, докторе.
– Так, я тебе розумію. А коли дим від нашої спаленої землі затьмарить небо, а сморід від наших трупів приголомшить навіть ваш чорний дух, ти також викрикнеш: «я не хотів, щоб це сталося»?
Тимоті відвернувся від мене й пішов до вікна, він стояв і дивився на плац, де загони вдягнених в однострої банту маршували під палючим сонцем.
– Я домігся, щоб вас відпустили, докторе. Вам дозволять повернутися додому на «дакоті». – Він повернувся й став навпроти мене, а тоді перейшов з англійської мови на венда. – Моє серце болить, знаючи, що ви покинете мене, мачане, бо ви чоловік добрий, сильний, наділений великою мужністю. Колись, я сподівався, ви приєднаєтеся до нас.
Я відповів на венда:
– Моє серце також болить, чоловік, якого я вважав своїм другом, якому я довіряв, чоловік, що здавався мені людиною доброї волі, тепер приєднався до напівсвіту злочинців і руйнівників. Він помер для мене, й серце мені болить.
Я зрозумів, що сказав правду. Це була не тільки спроба присоромити його. Під ненавистю й гнівом ховалося відчуття смутку, відчуття втрати. Я вірив у нього. Я бачив у тому чоловікові, яким він був, надію для цього бідолашного, змученого континенту. Ми дивилися один на одного із сумним жалем, дивилися через простір у чотири фути, що був широкий, як простори небес, і глибокий, як безодня пекла.
– Прощайте, докторе, – лагідно сказав він. – Ходіть із миром, мачане.
Вони вкинули мене в кузов трьохтонної вантажівки й відвезли до злітної смуги, босого й роздягненого до спідньої білизни.
Вони утворили подвійну лінію від вантажівки до «дакоти». Їх було близько двохсот у парашутних одностроях, тож нам довелося пройти по вузькому проходу крізь шерегу глузливих чорних облич по обидва боки від нас. Китайські інструктори, чиє гладеньке чорне волосся вибивалося з-під формених кашкетів, проводжали нас широкими зневажливими посмішками. Я гостро відчував насмішкуваті погляди, що падали на мою майже оголену горбату спину й поспішав заховатися в «дакоті». Несподівано один із них вийшов зі свого ряду й став переді мною. Він плюнув мені в обличчя, й на мене накотився ураган реготу. З великим шматком жовтого слизу, що прилип до мого волосся, я видерся в кабіну літака.
«Міраж» повітряно-збройних сил приєднався до нас годину по тому, як ми перелетіли через річку Замбезі, й ескортував до військового аеродрому біля Вортреккер Гуґт. Проте моє майже істеричне відчуття полегкості від того, що ми безпечно повернулися додому, тривало недовго. Відразу після того, як лікар прочистив і забинтував загноєні рани на моїй голові під злиплим волоссям, мене повезли в закритому автомобілі на зустріч із чотирма неусміхненими, похмуро чемними офіцерами поліції та військової розвідки.
– Докторе Кейзин, це ваш підпис?
Вони показали мені мою рекомендацію на заяві Тимоті Маґеба з проханням видати йому паспорт.
– Докторе Кейзин, ви пам’ятаєте цього чоловіка?
То був китаєць, із яким я познайомився, коли навідав Тимоті в Лондонському університеті.
– Чи вам відомо, що він агент комуністичного китайського уряду, докторе?
Вони показали мені фотографію, на якій ми троє пили пиво біля шинку поблизу пішохідної доріжки понад Темзою.
– Ви можете розповісти нам, про що ви тоді говорили, докторе?
Тимоті сказав мені, що той китаєць відомий антрополог, і вони з ним обговорювали відкриття, зроблені біля ущелини Олдувай.
– Чи рекомендували ви, щоб Маґеба одержав стипендію Стервесанта на подорожі, докторе?
– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?
– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?
То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.
– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?
– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?
Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.
– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?
Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.
– Ви впізнаєте ці речі, докторе?
Пістолети-автомати, боєприпаси.
– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!
– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?
– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…
– Вони схопили мене після телефонного дзвінка. Я це пояснював дванадцять разів, нехай вам чорт!
– Ви знали Маґебу протягом дванадцятьох років. Він був вашим протеже, докторе.
– Ви хочете сказати, що Маґеба ніколи не намагався поговорити з вами? Що ви ніколи не розмовляли з ним про політику?
– Я до них не належу! Присягаюся… –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.