read-books.club » Сучасна проза » Смарагд 📚 - Українською

Читати книгу - "Смарагд"

155
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смарагд" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 69
Перейти на сторінку:
— вино чи горілку?

- І пиво також, — пожартував Данило, потім відповів серйозніше: — Нічого не буду — у мене «сухий» закон.

— Воно ж то добре, — Петро відкоркував пляшку горілки, — але ж мені самому… — Підсунув чарку Данилові: — Давай хоч на мізинець наллю?…

Той нехотя підставив чарку.

— Я чув, — завів першим розмову Петро, коли вони випили, — ти хочеш постригтися. — Данило на ці слова нічого не відповів, але псаломщик і не чекав відповіді. — Що у старовірів підрясник надів — у тому немає гріха. Але, коли вже у Лаврі дострижуть, старовірська братія тебе не прийме. Та й сам ти туди не підеш. Давай іще по одній? — взявся за пляшку, але Данило заперечливо хитнув головою й відсунув чарку. — Як хочеш, а я, грішний, вип’ю. У мене, брате Даниле, чи як там тебе звуть старовіри — Смарагдом наче? Іч, красиво вміють. У Лаврі так не назвуть. Так, я про що — я про те, що сьогодні у мене подія. Думаєш, чого це я п’ю? — посміхнувся, сам собі налив і випив. Поставив чарку на стіл, відламав шматочок хліба. — У мене сьогодні третій онук народився.

— Що? — не повірив Данило. — Онук? А де він у вас узявся?

Петро хмикнув і задиристо блиснув очима:

- Із тих воріт, що і весь білий світ.

— Ні, я серйозно, — не повірив хлопець, — ви ж ніколи нічого такого не розповідали.

— Як хочеш — розповім. Тільки той — за внука, га? — прохально глянув на Данила: — Я ж не алкоголік, щоб сам… Давай за внука.

Коли випили, якусь хвилину мовчки їли, потім Петро відсунув тарілку, поставив лікоть на стіл і підпер голову рукою. Задумливо подивився у вікно, потім — на Данила:

— Тебе за тиждень-два пострижуть, а ти… Ти хоч знаєш, що таке жінка?

Дань густо почервонів й опустив очі в порожню тарілку.

— Отож, — посміхнувся задоволено Петро. — А в мене їх аж дві і дітей четверо. Не віриш? А ти думаєш, де це я ночую? То в однієї, то в другої.

- І вони вас не женуть? — Данило недовірливо засміявся.

— Молодші були — єрепенилися. А тепер — кому вони потрібні. І діти… Раніше соромилися, що батько псаломщик. А зараз тільки й дивляться, аби копійку приніс.

— Як же ви… Це ж гріх. — Данило сумнівався у Петровій розповіді.

— Це тобі гріх буде. Я ще півчарочки, — уже випив сам, не запрошуючи Даня. — Гірка, як наша доля. Годі. Я, брате, у ченці не стрижений, а що до жінок ходжу, то це таке — не согрішиш, не покаєшся. А тобі не можна. Припече душу і… і плоть, бо ще молодий, — затанцюєш тоді сибірську полєчку. Я тобі ніхто — можеш не слухати, але даремно ти отак, у двадцять років сутану на себе натягуєш. Згадаєш мене… Я не відмовляю, ні, — втупив у Данила посоловілі очі, — я тільки кажу, як воно є. — Підняв палець угору і промовив повчально: — Шлях монашествующих — це щоденний хрест, розпинання самого себе. Це, Даниле-Смарагде, — мученичество, — опустив руку. — Ну, перем’яло тебе в тому Афганістані — вичухаєш, не один ти такий. Поглянь на себе — жінки тебе очима пожирають, думаєш, я не бачив. Це ти сліпий чи дурний по молодості літ. Голос, як у Козловського, а він собі ради не дасть у цьому світі.

Данило слухав Петра і мовчав, бо не хотів заперечувати й не хотів доводити, що з того світу не вертаються зі щербатою душею. Тільки коли псаломщик замовк і очікувально втупився в його обличчя, промовив неголосно:

— Не всі дороги ми обираємо. Інколи дороги обирають нас.

— Розумний, — буркнув незадоволено Петро. — Тобі ж хотілося краще.

Кілька тижнів ходив то на Почайницьку, то в Лавру. Треба було визначитися, а він не міг. Його тягло до старовірів і з однаковою силою притягували Печерські пагорби. І коли до нього підійшов Агапіт і спитав, чи знайшов одяг, Данило розгубився.

— Ще ні. Не знайшов, — винувато глянув на схнігумена.

— Може, й не шукав? — у голосі ченця було розчарування.

— Не шукав, — признався юнак.

— А я думав — на Іоана Богослова тебе дострижемо, — зронив Агапіт. — Ну, дивися…

— Це ж завтра. Де я так швидко знайду той одяг? — загарячкував Данило.

— Та… Я щось дам, щось — Стефан. У Пафнутія спитай, а більше ні до кого не підходь, — попередив схнігумен і несподівано по-змовницьки підморгнув.

Пафнутій дав свою рясу й сорочку, мантію приніс Агапіт, а кімнатні тапочки й парамон подарував Стефан. Усе було тіснувате, не по зросту. Коли Данило одягнувся, мимоволі подумав: «Одягли, мов Кіндрата в пір’я». Посміхнувся, глянув на Агапіта — той також ледь стримував посмішку.

Увечері, коли в Лаврі вже нікого не було, Агапіт сам постриг Данила в ченці. І, вже як читав молитву, хлопець почув:

— Брат наш Варфоломій.

Тієї ночі йому не спалося. Петро знову вдома не ночував, і Данилові ні з ким було поділитися радістю. Лежав і думав про завтрашній день. Не хотів більше критися перед Іанофаном, хотів почуватися нарівні з іншими ченцями. Чернечий одяг тепер віддалив його не тільки від світу, а й від усього, що було вчора. Відверто радів із того, що може поїхати в інші монастирі, більше побачити й зрозуміти і світ не наздожене його своєю суєтністю, викривленим відображенням того, яким би мав бути. Образ Мирослави теж ніби стерся і вже проступав нечітко, тільки слабенько відлунював пережитим спалахом першого кохання. Данило вже не сумував, коли згадував дівчину, і намагався не зазирати в ту частинку свого серця, де ще жили її очі.

Наступного дня, задовго до початку відправи, стояв на подвір’ї монастиря, чекаючи, поки прийде архімандрит. Щойно побачив, підійшов, опустився перед ним на коліна, схилив покірно голову й попросив:

— Владико святий, благословіть.

У відповідь була мовчанка.

— Владико святий, благословіть, — попросив удруге.

— Я не владика і не архієрей, — почув ледве стримуваний гнів. — А ти — самозванець. Геть звідси!

— Я хочу бути тут, а коли… а коли ви женете, — підняв голову й несміливо глянув Іанофану в обличчя — воно було таким лютим, що в Данила аж мурахи побігли по шкірі. — А коли ви женете мене, — промовив, затинаючись, — то напишіть, будь ласка, документ, що я прийняв постриг і…

— А хто тебе постриг? — перебив архімандрит, пронизуючи наскрізь очима.

Данило не відповів, лише знову опустив голову.

— Агапіт? — допитувався Іанофан. — А хто ж іще, — відповів сам собі. — Цей дурник і коня постриже.

— Він — старець, — спробував Данило заступитися за схнігумена.

1 ... 39 40 41 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагд"