Читати книгу - "Проклята краса"

Ганна Гаврилівна відповіла м’якою посмішкою.

— Доброго вечора й тобі. А ти до нас?

Ганнуся ледь помітно, почервоніла.

— Так, — прошепотіла вона, уявляючи собі, що може подумати про неї ця добра та привітна жінка, що вона сама прийшла до її небожа, он уже в очах запитання світиться. — У мене важлива справа до Дмитра Михайловича.

— Ну то проходь, — м’яко відгукнулась тьотя Дмитра, відсторонюючись від дверей та пропускаючи Ганнусю до квартири, великої, світлої та затишної. — Дмитрику, до тебе прийшли, — з легкою посмішкою промовила вона, відчинивши двері до великої кімнати. А Ганнуся, відчувши, як закалатало серце та почали терпнути кінчики пальців, застигла на порозі, відчуваючи таку невпевненість та зніяковіння, що була вже ладна обернутись та втекти геть, та все ж змусила себе повільно переступити поріг.

Дмитро сидів за округлим, прибраним білою скатертиною столом і пив щось з маленької чашечки. При появі Ганнусі він так і завмер, не донісши чашки до рота. Ганнуся теж застигла, прикута до місця невідомою для неї силою. Не могла ні слова сказати, ні поворушитись. Єдине, на що вона була здатна, — тільки стояти і дивитись в очі Дмитра.

— Щось трапилось? — запитав Дмитро, порушуючи тишу й опускаючи очі на геть забуту чашку в своїх руках.

Ганнуся важко зітхнула, відчуваючи, що від хвилювання не може й слова сказати, але потім промовила ледь чутно.

— Я… мені потрібно побалакати з вами про дещо важливе… — Вона змовкла, поглянувши невпевнено на Ганну Гаврилівну, не знаючи, чи можна казати при ній. А та, мов зрозумівши її вагання, м’яко всміхнулась.

— Не буду вам заважати, — сказала вона, поставила кошик з пиріжками на стіл та вийшла, причинивши за собою двері.

Ганнуся залишилась наодинці з Дмитром.

Деякий час у кімнаті панувала напружена тиша. Ганнуся не могла побороти в собі невпевненість, тому й мовчала, відчуваючи, як кортить зробити дві протилежні між собою речі — втекти геть із кімнати та кинутись до нього, такого близького й водночас недосяжного, красивого, обійняти струнку колону його шиї, припасти до нього та прошепотіти, що ніхто їй уже не потрібен… Але вона не зробила ні того, ні іншого, а просто залишилась стояти на місці, примушуючи себе почати розмову, та слова, які б вона мала сказати, мов кляті вороги, тікали від неї, не йшли на розум. Дмитро ж теж мовчав, поглядаючи на неї коротко та не зовсім зрозуміло.

— Ну, — нарешті простягнув він, мов утомившись від цього напруженого мовчання. — Я слухаю.

Ганнуся прокашлялась, потім прошепотіла:

— Я прийшла просити вашої ласки.

Темні брови Дмитра поповзли вверх.

— Ласки?

— Так. — Ганнуся помовчала, а потім випалила на єдиному подиху, мов боячись, що потім вже не вистачить сміливості. — Я прийшла просити вас за Федора Юрченка, якого ви заарештували вчора. Ви повинні зрозуміти, що його родина без нього просто загине, у нього дружина дуже хвора…

Дмитро поморщився.

— Аню, я благаю вас, не треба. Я все знаю про цього Юрченка, але його долю має вирішити слідство, а не я.

— Ви кажете неправду.

— Он як?

— Його донька сказала мені, що ви можете йому допомогти, бо ви там головний і саме від вас залежить його доля.

— Ви нічого не розумієте, Аню. Я не можу ось так просто взяти й відпустити його на волю, без допитів та вивчення його справи…

— Але ж ви можете зробити так, аби його не засудили до заслання й табору? — перебила Дмитра Ганнуся і з радістю помітила в його очах вагання. А потім несподівано для самої себе сказала такі слова, які б ніколи не могла промовити, аби не знала, що має скоро поїхати від нього. — Ви зробите це, якщо я вас дуже про це попрошу?

Його очі сяйнули, й Ганнуся важко задихала, відчуваючи, як напружилось усе її тіло у відповідь на цей погляд. Погляд, у якому вже відверто світилась його палка ніжність до неї. Він повільно підвівся з місця, не спускаючи з неї напруженого погляду, а Ганнуся, ледь тримаючись на ногах від напливу почуттів, прошепотіла:

— Будь ласка, зробіть це на згадку про мене!

Його темні брови склались у похмуру лінію.

— На пам’ять про вас?

— Так. Я мушу повернутись до свого села. Ми з тіткою Глашкою так сьогодні посварились, що я просто не можу залишатись в її домі.

В його очах промайнули розчарування, зневіра та ще щось незрозуміле, але Ганнуся помітила, що ця новина зовсім не сподобалась. Він деякий час мовчки, напружено вдивляючись у її обличчя, вирішуючи щось про себе. А Ганнуся чекала на його відповідь з таким трепетом, наче саме від цих слів залежала не чужа доля, а її власна. У той же час їй відчайдушно хотілось, аби він почав відмовляти її від цього від’їзду, щоб, забувши про свою образу за Гребенка, сказав, що не відпустить від себе вже ніколи в житті… Вона так замріялась про це, що ледь розчула його слова.

— То ви, певне, прийшли попрощатись, — промовив він, стрімко оминаючи стіл та прямуючи до неї. У Ганнусі перехопило подих, коли він несподівано опинився настільки близько, що їх розділяв уже тільки один крок. А потім її слуху торкнувся його оксамитово-м’який шепіт. — Будь я проклятий на все життя, якщо дозволю тобі піти від мене! Скажи тільки слово, Аню, одне слово, що тобі потрібен я, а не отой мужлан, що ти моя, тільки моя, і я забуду увесь світ й ніколи тебе не відпущу. Аню?

Ганнуся, завмерши в його обіймах, зачаровано слухала ці слова, а потім змогла тільки охопити його шию своїми тремтячими руками та зазирнути в незрівнянні темно-сірі очі, в котрих читалась та світилась коханням тепла ніжність до неї, й, завмираючи від щастя, прошепотіла:

— Мені не потрібен Гребенко, він взагалі ніякий мені не наречений, то просто Дарина приревнувала мене до отого Прокопенка й бовкнула з якоїсь речі, що Павло мій наречений, але то не так, він взагалі ще й одружений.

Дмитро на мить заплющив очі.

— Аню… Скажи, скажи, що ти моя?

— Так, я твоя! — видихнула вона ледь чутно й впала в його обійми, майже відразу відчувши на своїх вустах терпку солодкість його першого поцілунку. Гарячі чоловічі вуста цілували її несамовито, з пристрастю, яка була змішана з такою приголомшуючою ніжністю, що Ганнуся тонула, тонула в цьому поцілунку, забувши про цілий світ, ледь не мліючи в його обіймах. Вона цілувала його у відповідь, відчуваючи, що ось саме тут, у цих руках, поряд з цією людиною,