Читати книгу - "Сліпий василіск"

Навіщо я тут, думала Емма.

Її партнери, такі ж самі нещасні, «убиті» пізніше, думали приблизно те ж саме. Утім, вони, на відміну від Емми, бунтували проти «некроромантичної» режисерської знахідки від самого початку репетицій.

Щоб розважитися, Емма намагалася пригадувати вірші — серйозні, патетичні, щоб зберегти потрібний вираз обличчя. Натомість у голові роїлися театральні байки — і не раз і не два посмішка, дурна і злочинна, силувалася розтягнути її губи аж до вух, і чим сильніше Емма напружувала м’язи, щоб стримати її, тим нахабніше з грудей виривалося хихикання, і навіть «мертві» партнери позирали на неї з подивом.

Тоді вона починала думати про інше… про сумне, щоб прогнати усмішку. Думала про свою маленьку квартирку, про самотність. Про те, що їй тридцять п’ять, вона грає мерців і черепашок, а більше ніколи нічого не зіграє…

Тоді її обличчя робилося серйозним і сумним, відповідно до моменту. Замість веселощів приходила туга, від якої хотілось усе кинути, дочекатися затемнення й поповзти за куліси…

Одного разу в антракті «Солдатів» Емма не витримала і підійшла до помрежа:

— Не можу сидіти другу дію. Застудилась. Помираю. Можна, додому піду?

Помреж знав Емму десять років. Очі його трохи скругліли:

— Тобто? У першій дії вбита Ганна сиділа, а в другій — змоталася?

— У мене ялинка, — сказала Емма. — Я в одному складі, бо Катька на гастролях. Якщо я візьму лікарняний, хто гратиме?

— Як — лікарняний? — розгублено перепитав помреж. — Який-такий лікарняний? Хто ялинки гратиме? Ну, Еммо, не сподівався від тебе такої підлоти…

Дивлячись у його обурені очі, Емма зрозуміла, що їй слід відчути себе легкодухою зрадницею. Але — напевно, через втому — не відчула нічого.

Новий рік пройшов, наче й не було. Емма ледве досиділа перед телевізором до дванадцятої, ковтнула шампанського й відразу упала на дивані спати; будильник заведений був на восьму ранку — назавтра, як звичайно, був призначений десятигодинний спектакль…

На Різдво подзвонила Іринка. Емма зраділа.

У розмові час від часу спливало спогад про «класний вечір»; про Ростислава Вікторовича Іринка тактовно мовчала. Така тактовність була не в Іринчиних правилах, і Емма чекала підступу.

Дочекалася.

— До речі, — сказала Іринка недбало, коли розмова про те, як минули зимові свята, вичерпала себе. — Ростислав Вікторович просив переказати тобі — із усіма минулими і наступаючими… До речі, триста тринадцять нуль три нулі п’ять, можеш потелефонувати й у відповідь привітати.

Емма не знайшла, що сказати, крім млявого «Дякую».

* * *

Хлопчика вона помітила днів за три до закінчення ялинок. Хлопчик ходив на кожен спектакль — о десятій, о першій та о четвертій; коли відіграли останню, «зелену» казку, з численними експромтами, взаємними розігруваннями і підбиваннями (бідолашний драматург! Яке щастя, що він цього не бачив!), коли випили належну кількість горілки й Емма, ледь тримаючись на ногах, вийшла на вечірню вулицю, синю від снігу, неба й ліхтарів — хлопчик стояв біля головного входу, самотній, понурий, що катався взад-уперед по замерзлій довгій калюжі, туди-сюди, як маятник.

— Ти когось чекаєш? — запитала Емма.

— Бабусю, — сказав хлопчик. — Вона в цьому театрі гардеробницею.

— А я в цьому театрі акторка, — навіщось мовила Емма.

Хлопчик подивився на неї уважніше, але не впізнав. Десять разів дивився спектакль — і не впізнав Емму без панцира, без кіраси, без гриму Черепашки!

— А я тебе бачила, — сказала Емма, щоб виправдати ніяковість. — Ти кілька разів на спектакль ходив. Що, так сподобалося?

Хлопчик похмуро похитав головою:

— Ні-і…

— А навіщо ж ти дивився так часто? — здивувалася Емма.

— Я усе думав, що Кощій переможе, — неохоче зізнався хлопчик. — А то вони його все перемагають та перемагають… А потім він візьме та й переможе. Хоч один раз.

— Навіщо? — запитала Емма після довгої паузи.

Хлопчик позирнув спідлоба: — А він мені подобається.

* * *

Ялинки скінчилися. Емма одержала премію та відгули. Перший день відпочинку був солодкий, другий — нудний; на третій день Емма зрозуміла, що неминуче сповзає в депресію.

Так буває, коли, напружуючи всі сили, прагнеш до мети. Мрієш про відпочинок, але, коли ціль зникає, коли на її місце приходить порожнеча — тоді тільки ти розумієш, який щасливий осел із поклажею на спині й оберемком сіна перед носом.

Борючись із депресією, Емма прибирала квартирку. Гуляла в парку, робила гімнастику, дзвонила приятелям; кілька разів подовгу теревенила з Іринкою. Про Ростислава Вікторовичі на було сказано жодного слова.

Знову настали будні. Сніг то випадав, то танув, залишаючи на вулицях глибокий бруд. На смітниках, біля сміттєвих баків, валялися трупи ялинок.

Емма чекала весни.

* * *

— Алло!

— Слухаю?

— Це Ростислав Вікторович?

— Так, це я.

— Здрастуйте. Мене звуть Сашко. Мені ваш телефон дав один хлопчик зі сто першої школи… Я ось із якого питання… можна?

— Так, я слухаю.

— Я хочу, взагалі, я… Я хотів би… Коротше кажучи, ну… Я знаю, що ви даєте уроки з математики. Мені треба математику… підтягти. У мене зараз немає грошей, але я зароблю. Незабаром. Можна, я вам буду іноді дзвонити і запитувати… ну… якщо з відповіддю не сходиться!

— Постривай… Скільки тобі років?

— Дванадцять. У шостому класі.

— А яка оцінка в тебе з математики?

— Ну, коли як. Коли три, коли чотири… Я математику люблю. Тільки мені треба підтягтися.

— Гм, розумієш, Сашко… Я взагалі-то працюю зі старшими хлопцями. Перед вступом до інституту. От якби ти був в одинадцятому класі чи хоча б у десятому…

Мовчання. Сопіння в трубці.

— Сашко?

— Отже… мені не можна?

— Чекай-чекай… Розкажи все-таки про себе. Ти сказав, що гроші заробиш…

— Так. Я машини мию.

— А як твоя мама на це дивиться?

— А вона не працює. У неї інвалідність.

— Зрозуміло… А батько?

— Немає.

— Так… А для чого тобі математика? Чому не щось інше?

— Ну… Мені подобається. І, кажуть, у політехнічний треба математику складати, а я техніку люблю. І там конкурс невеликий.

— А ти хочеш обов’язково в інститут?

— Ну, на вечірній. Не можна, чи що?

— Можна… Добре. Так. Давай про все по-порядку. Чим ти хочеш — конкретно — щоб я тобі допоміг?

— Поясненням… У нас математичка незрозуміло пояснює.

— Так? Гм… Може, це ти не дуже уважно слухаєш?

— Ні. В нас на уроках майже ніхто не розуміє. Вже потім — хто як. От у мого сусіда батько, він математику добре знає, то він пояснює… І я в нього списую… Іноді…

Мовчання.

— Ну, Сашко,