Читати книгу - "Зима наближається"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тогочасні повідомлення про ці дзвінки та їхню уявну важливість для нового світового порядку були не менш сповнені ентузіазму. «Холодну війну справді було скінчено», і тепер історичні вороги об’єднаються в цій новій великій війні — війні з терором. Із цим погоджувалися всі. Путін був першим, хто усвідомив, якою цінною може бути невизначена, нескінченна війна, хоча інші мали відчути це доволі скоро.
Путін негайно вхопився за можливість представити 11 вересня ще одним фронтом у війні з терором, яку Росія вела в Чечні так багато років. Навіть повна відсутність доказів, що чеченці є частиною якогось глобального джихаду, не завадила Кремлю постійно про це заявляти. Раніше і Буш, і Райс жорстко виступали проти порушення прав людини в Чечні, але після 11 вересня все це скінчилося. Михайло Касьянов, на той час прем’єр-міністр Росії, пізніше сказав, що дзвінок Путіна нагадував чудодійний засіб, що змусив зникнути всю критику.
Путінська обіцянка допомоги в цій справі здавалася цілком реальною, адже Росія запропонувала свій місцевий досвід і зв’язки, корисні для американських зусиль проти Талібану. Те саме зробили й кілька середньоазійських диктаторів, які майже одночасно з Путіним зрозуміли, що це шанс вирватися з-під тиску США через їхні власні жахливі порушення прав людини. Щойно Аль-Каїда й Талібан в Афганістані зникли з поля зору, а увага адміністрації Буша переключилася на Саддама Хусейна та Ірак, Путін знову повернувся до своєї звичної бездіяльності.
Що поганого в солідарності та співпраці проти спільного ворога після жахливої катастрофи? Нічого, звичайно. Але я також не думаю, що адміністрація Буша була такою наївною та не усвідомлювала, що Путін завжди шукає переваг для самого себе. Як адміністрація Буша погоджувалася тоді, — а її члени згодом підтвердили в багатьох своїх мемуарах, — це було питанням пріоритетів. Допомога Путіна з Афганістаном і надання розвідданих, здатних урятувати американські життя, важили значно більше, ніж тиск на нього через порушення громадянських свобод у Росії.
Важко уявити багато людей, які не погодяться з таким розкладом, і, якщо така угода була єдиним можливим варіантом, я б погодився на неї сам. Проблема полягає в тому, що це помилка — казати, що будь-яка співпраця з деспотичними режимами потребує ігнорування прав людини. Моральна зовнішня політика також не заважає прагматичним діям під час кризи. Моральна зовнішня політика означає, що ваша позиція з певних питань є чіткою в будь-якому разі, а також що ви не забуваєте про неї, коли це вам зручно. Це важливо, бо інакше права людини й моральні питання можуть стати лише ще однією фішкою на геополітичному гральному столі. Не випадково, що Путін та інші диктатори поводяться з правами людини саме так. Вони хапаються за кожну можливість отримати важелі впливу, бути корисними на короткий час із метою краще консолідувати свої репресивні режими й уникнути міжнародного осуду. Якщо демократичний світ сподівається заохотити інших дотримуватися вищих стандартів, він повинен робити це сам.
Схожою помилкою є говорити, що виключення прав людини з порядку денного переговорів послаблює зовнішню політику або навіть створює ризик для національної безпеки. Для отримання спершу ширшої картини погодьмося, що чим більше у світі буде ліберальних демократій, тим у більшій безпеці ми всі будемо. «Ніколи» — ризиковане слово в будь-якому аргументі, але можна цілком безпечно сказати, що здорові демократії майже ніколи не ведуть воєн одна з одною. У довгостроковій перспективі політики, що сприяють створенню та успіху більшої кількості демократій, посилюють національну безпеку. Це у своїй основі помилково вірити, що можна досягти мети моральної політики засобами морального компромісу. Не можна йти на північ, якщо ви робите навіть дуже малі кроки на південь.
2014 року виповнилося двадцять п’ять років із дня смерті видатного радянського фізика та борця за права людини Андрія Сахарова. Заново відкриваючи для себе деякі його тогочасні лекції й статті, я був надзвичайно вражений ясністю його думок на складну тему морального вибору. Я знав, звичайно, що він був дуже хороброю людиною й говорив як людина, що витримала найскладніші моральні випробування, що лише могли випасти на її долю. «Батько радянської водневої бомби» став потужним голосом проти поширення ядерної зброї. Герой Радянського Союзу став його бранцем та водночас найефективнішим критиком. Передчасна смерть Сахарова в грудні 1989-го змінила курс світової політики, адже я дуже сильно вірю, що його присутність могла наставити Росію на кращий шлях, ніж той, яким ми пішли без нього. Він був нашою фігурою рівня Нельсона Мандели, і без нього було дуже легко заявляти, що ми здатні позбутися злочинів Радянського Союзу, ніколи насправді з ними не стикаючись.
Трьома роками свободи, які Сахаров мав перед смертю, він переважно завдячував якраз такій моральній стійкості, яку обстоював. У жовтні 1986 року, під час зустрічі Михайла Горбачова та Рональда Рейгана в Рейк’явіку, американський президент розчарував Горбачова непохитністю щодо реалізації Америкою Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ). Ціла низка сміливих пропозицій та контрпропозицій щодо різкого зменшення, ба’ навіть повного знищення ядерних арсеналів провалилася. Рейгана багато критикували тоді за такий результат, та й він сам був ним незадоволений, але, як ми знаємо тепер, ця відмова поступитися хоч чимось у Рейк’явіку стала серйозним ударом по сподіваннях Горбачова врятувати Радянський Союз. Горбачов повернувся додому, розуміючи, що, якщо Рейган не кине йому рятувальний трос, єдиним способом виживання СРСР залишаться разючі зміни внутрішньої політики. Перебудова почалася. Однією з перших дій Горбачова, дуже символічною, став дзвінок Андрію Сахарову з повідомленням про його звільнення із шестирічного заслання та припинення цькування. У березні 1989 року Сахаров був обраний до нового парламенту, але вже через дев’ять місяців помер від серцевої недостатності.
Сахаров не був ідеалістом, який обирає «журавля в небі». Він боровся за універсальні принципи, але водночас добре розумів обмеженість спроб впливу на радянський режим. Коли в 1973-му він написав листа до Конгресу США з проханням прийняти те, що потім стало відоме як поправка Джексона-Веніка, Сахаров обстоював конкретне питання — єврейську еміграцію із СРСР — замість виголошення гучних промов. Він був майстром словесної тактики. Знаючи, що він не може відкрито закликати до прийняття законів, які вважали каральними для його рідної країни, Сахаров написав, що СРСР «розвивається за умов нестерпної ізоляції»[40] й повернув усе так, що ця поправка має полегшити цю ізоляцію, а отже, насправді є виграшною для СРСР.
То був мудрий та хитрий маневр, адже поправка Джексона-Веніка була задумана, щоб змусити Радянський Союз послабити правила еміграційного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зима наближається», після закриття браузера.