Читати книгу - "Вигнання з раю"

З своїм помічником, любителем дешевого тютюну, дядьком Педаном, Гриша те тільки й знав, що з ранку до вечора клепав, гнув, хукав на побиті пальці, ждав «літучку» з газозваркою, проклинав стару техніку, несправедливість і горох, і «горіло б воно все в той день, як я намірився стати комбайнером!». Педан мав на всі ці речі погляди набагато усталеніші і спокійніші.

— Тобі це первина, — чвиркнув він на круглий валок гороху, — я оце вже у восьмого комбайнера помічником. Бачив і перебачив. Ще на «комунарах» за вірьовку смикав, солому скидав. Цілий день сидиш, а тобі в рот з барабана половою б’є, світу божого не видать, а ти смикай і смикай. До штурвала комбайнер пустить раз на сезон — і то радість. Ну, гороху тоді не було. Про таку заразу ніхто й не думав. Ото тітки в городах там посадять латочку, то вона ж його весь вириває з коренем, та на рядно, та в курінь — ні одна тобі горошинка не викотиться. А тут — сто двадцять гектарів. Де таке рядно візьмеш?

Педан послідовно і вперто проводив підривну діяльність проти гороху, за два дні поволі й непомітно перетягнув Гришу в свою віру і навіть випхав його захищати ту його віру перед колгоспним агрономом Лисичкою.

Тітка Лисичка належала до таких самих неодмінних атрибутів Світлоярська, як дядько Зновобрать, Обеліск або дід Утюжок. Агрономом вона була скільки й пам’ятав Гриша, тільки відрізнялася від усіх інших славетних жителів Карпового Яру тим, що невпинно досконалилася і зростала в своїй спеціальності, відповідно до чого змінювалися і її звання. Спершу тітка Лисичка була просто рільником, тоді агротехніком, агрономом, старшим агрономом, а в Світлоярську вже мала звання і посаду головного агронома, бо тепер у колгоспі були ще окремо агрономи по зернових, по технічних і по кормових культурах, агроном-городник і агроном-садовод, ціла агрономічна академія з високовчених молодих спеціалістів, яким легко давала раду тітка Лисичка з своїми освітами заочними, несистематичними, уривковими, але зате з практикою неймовірною, а з характером ще неймовірнішим.

У полі тітка Лисичка, здається, днювала й ночувала, не міг у цьому зрівнятися з нею навіть Безкоровайний. Мала незбагненну властивість опинятися саме там, де ніхто її не ждав, і ловити тракториста саме тоді, коли він зробив бодай один огріх.

— Переорюй!

— Та на всю ж загінку — один! — благав тракторист.

— А як я тобі з цього огріху хліб начислю — дуже ти наїсишся? Переорюй!

Гриша сіяв кукурудзу. Не догледів, що трохи скривлює рядки в кінці загінки, прискочила на «Москвичі» тітка Лисичка, витягла хлопця з кабінки трактора, закричала:

— В тебе мати є?

— А що?

— А те — не стану, як ото ви всі «мать-перемать», бо то святе слово. Не поважаєте слова, то майте ж хоч совість перед тими, хто вас народив.

— Та що ж я зробив, тітко Лисичко?

— Як трактор ведеш?

— Нормально.

— Ото нормально? Поглянь на рядки. Як бик побризкав.

— Та чи воно неоднаково? Кукурудзі однаково ж — кривий рядок чи рівний.

— А тобі?

— І мені.

— А полю?

— Та чи я знаю?

— То знай же, дурню, що в поля своя краса і псувати її — однаково, що дівочу красу топтати. І я тобі не дозволю!

— Хіба ж я навмисне? Так получилось.

— Ось і в мене получиться, коли я тобі табель не підпишу. На кривих рядках криве й виросте. Полоти його як, обробляти як? А дивитися як? Пересівай заново!

— А зерно, тітко Лисичко?

— Зерно за твій рахунок.

Посіви в колгоспі «Дніпро» вражали навіть призвичаєних до краси землі людей своєю вишуканою, просто артистичною точністю і рівністю. Поля нарізані були такими рівними прямокутниками, що на цих можна було вивчати геометрію Евкліда. Пари були без жодної бур’янини, і коли дивишся на них, то враження складається таке, ніби тітка Лисичка розім’яла в пучках кожну грудочку і тепер земля лежала пухка, сита, розкішна. Такої краси на планеті ніде більше не знайдеш.

Можна б понаписувати цілі томи про красу світлоярівських полів, а тоді, переконавшись у цілковитій марності прозаїчних зусиль, навести слова поета: «Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…» І ось вам — світлоярівські ниви, і всемогутня тітка Лисичка над ними із своїми диво-руками, ніби новітні Деметра й Церера.

А зовні жінка — ніколи не подумаєш, що з таким характером. Невисока, з гарними, ясними очима, доброта на обличчі, в усій постаті, голос м’який, ненастирливий. Зате ж і твердості в тому голосі, коли треба, — на тисячі чоловіків!

І ось перед такою жінкою Гриша наважився сказати непохвальне слово про горох:

— Хто його тільки вигадав сіяти?

— Вже ж не такий дурень, як ти! — в своєму стилі відповіла тітка Лисичка.

Але й Гришу не так легко було збити, бо за два дні він пройшов у свого помічника цілу академію горохвяного скептицизму.

— Його ж і свині не їдять! — вигукнув Левенець.

— Свині не їдять, то з’їдять люди, вони розумніші, — спокійно мовила тітка Лисичка. — Тебе ж у школі і в училищі вчили чи ні? Чув ти про бобові культури? Та оцей горох мені на десять років зарядку землі азотом зробить! Я тут пшеницю матиму, як ліс! А ти — «свині»! Косив би краще, а не розбазікував!

— Коситимеш, як воно то гнеться, то ламається. Риємося в землі, як кроти.

— Зате береш при самій землі — молодець.

— А Самусь як он на своїм полі косить? Стриже тільки.

— На Самуся не дивись. Хай він буде Самусем, а ти рости Левенцем.

Педан був помічником і в Самуся: «Заробітки там були — страшно згадувати. Гребли гроші лопатами. Але Самусь не терпить балакучих. Роби мовчки і — все в нього правильно. А ти — нічичирк».

— Де ж там правильно? — здивувався Гриша. — Всі знають, як воно в Самуся…

— Це він так каже: «Все правильно». А робить як хоче. Тобі до Самуся — го-го… В тебе на комбайні перше літо, а він — десятий сезон.

— То й був би в нього, — образився Гриша.

— А я на мотоцикл з коляскою де хоч зароблю! Самусь придуркуватий у роботі, а мені спокій головне. Ти хлопець хоч і молодий, та вспокійливий. Гнуться кронштейни — ти їх виправляєш мовчки. А Самусь уже кинув би сто разів цей комбайн і добився б нового.

— Даватимуть і мені нові комбайни.

— Тобі? Та ніколи!

— Ще й Самуся пережену!

— От уже що ніколи, так ніколи!