Читати книгу - "Вушко голки"

Проте професор теж припускався аматорських помилок. Наприклад, відправив Біллі Паркіна, якого Фабер миттю впізнав. Ґодліман мав би відправити когось, з ким агент не був знайомий. Звісно, юнаку було легше, ніж іншим, упізнати шпигуна, але було ж зрозуміло, що цієї зустрічі хлопець не переживе. Професіонал би це передбачив.

Поїзд почав зупинятися. От дідько, краще б Фабер розробляв план дій, ніж згадував, хто такий цей Ґодліман. Оголосили станцію Ліверпуль. Паркін сказав, що на нього чекатимуть у Глазго. Чому саме в Глазго? Якщо вони розпитували людей на вокзалі, то вони повинні думати, що він іде в Івернесс. Якщо ж вони зрозуміли, що квиток в Івернесс Фабер купив, щоб заплутати сліди, то мали б чекати на нього в Ліверпулі, адже звідси найпростіше поромом дістатися до Ірландії. Шпигун ненавидів приймати необдумані рішення.

Фабер встав і вийшов із поїзда. Попереду був контроль квитків. Агент згадав, як на обличчі Паркіна щось промайнуло перед смертю. Не ненависть, не страх, не біль. Щось схоже на... тріумф.

Фабер підвів голову й усе зрозумів. За бар'єрами контролю стояв той самий молодий детектив із Лестер-сквер. Блондин у капелюсі та плащі. Паркін, принижений зрадою, обманув шпигуна перед смертю. Пастка була не в Глазго, а тут. Поліцейський ще не помітив Голку в натовпі, тому агент швидко розвернувся та зайшов назад у поїзд. Опинившись усередині, Фабер глянув у вікно. Блондин уважно роздивлявся юрбу — шпигуна він не помітив.

Пасажири повільно проходили контроль, невдовзі платформа залишилася пустою. Блондин щось питав у контролера, а той лише хитав головою. Детектив знову щось емоційно сказав, а потім помахав комусь, кого не було видно. З тіні вийшов інший поліцейський і теж щось спитав у контролера. До них підійшов кондуктор, а потім ще один чоловік — можливо, старший службовець залізниці. Машиніст і кочегар вийшли з локомотива й теж підійшли до бар'єра. Знову якісь запитання, хитання головою та помахи руками. Зрештою залізничники відійшли, закочуючи в розпачі очі. Блондин і поліцейський викликали офіцера й вийшли на платформу. Вони обшукуватимуть поїзд.

Усі робітники залізниці — з ними кочегар і машиніст — пішли в інший бік. Мабуть, питимуть чай із бутербродами, поки ці ідіоти труситимуть забитий пасажирами потяг. А це ідея. Фабер відчинив двері (не ті, що виходили на платформу, а з іншого боку) та стрибнув униз. Тепер поліцейські не бачили його за вагонами, тому шпигун побіг колією до локомотива.

Звісно, новини були погані. Блоггс відразу зрозумів, що Голка знову втік, коли Біллі Паркін не вийшов із поїзда. Поліцейські у формі розбилися по двоє та пішли обшукувати вагони. Блоггс намагався зрозуміти, чому ж Паркін не з'явився — і жодне з пояснень не заспокоювало його. Чоловік підняв комір плаща й пішов уздовж платформи. Йому вкрай кортіло упіймати Голку — не тільки через висадку військ (хоча цієї причини було цілком достатньо), а ще й заради Персі Ґодлімана. Заради тих п'яти загиблих. Заради Крістіни. Годинник показав п'яту — скоро зійде сонце. Блоггс усю ніч не спав і вже добу не їв — сил йому надавав лише адреналін. Але тепер ця невдача з пасткою — він був певен, що це невдача, — висотала з нього всю енергію, а голод і втома навалилися з новою силою. Доводилося докладати зусиль, щоб не думати про гарячий обід і м'якеньке ліжко.

— Сер! — із вагона визирнув поліцейський. — Сер!

Блоггс попрямував до нього, а потім почав бігти.

— Що у вас?

— Тут наче ваша людина. Паркін.

— Як це «наче»?

— Вам краще самому подивитися, — поліцейський відчинив двері тамбура між вагонами та посвітив ліхтариком.

На підлозі лежав Паркін — Блоггс одразу впізнав його форму контролера. Юнак був повернений спиною до нього. Чоловік узяв ліхтарик, присів поруч і перевернув хлопця.

— Господи! — він миттю відвернувся, побачивши його обличчя.

— Значить, це Паркін?

Блоггс кивнув і повільно підвівся, намагаючись не дивитися на тіло.

— Ми опитаємо всіх у цих двох вагонах. Якщо хтось щось бачив чи чув — затримаємо його, щоб провести подальший допит. Хоча навряд ми чогось досягнемо — вбивця, скоріш за все, зістрибнув із поїзда, перш ніж той прибув на станцію.

Блоггс знову вийшов на платформу. Поліцейські закінчили обшук і вийшли з вагонів. Шістьом із них він наказав опитувати пасажирів.

— Значить, ваш злочинець зіскочив із потяга, — зауважив інспектор.

— Мабуть, — погодився Блоггс. — Ви оглянули всі туалети? Купе персоналу?

— Авжеж. Пройшлись по даху, оглянули під вагонами, в локомотиві та відділені для вугілля.

З поїзда вийшов якийсь пасажир і підійшов до поліцейських — він був низенький і важко дихав.

— Вибачте, джентльмени, — почав він.

— Так?

— Ви, мабуть, когось шукаєте?

— А чому ви запитуєте?

— Ну, випадково не високого чоловіка?

— Так чому саме ви питаєте? — не вгамовувався інспектор.

— Так-так, високого! — не втримався Блоггс. — Кажіть вже!

— Я бачив, як високий чоловік вийшов з іншого боку поїзда.

— Коли?

— За хвилини дві після того, як потяг зупинився. Він зайшов у вагон, а потім зійшов на рейки з іншого боку. У нього не було з собою ніякої валізи — і мені це здалося підозрілим...

— От лайно! — вигукнув інспектор.

— Вочевидь, помітив пастку, — здогадався Блоггс. — Але як? Мене він точно ніколи не бачив, а ваші люди ховалися.

— Мабуть, він щось запідозрив.

— Значить, він перейшов на платформу з іншого боку й пішов у той бік. Але чому його ніхто не помітив?

— Ще рано — на вулиці не надто багато спостерігачів. А може, його спинили, й він сказав, що занадто поспішає, щоб чекати в черзі на вихід.

— А хіба інші виходи з вокзалу не перекрили?

— Я не подумав про це.

— Я теж...

— Треба обшукати всю територію, а потім перевірити інші місця. Ну і, звісно, пором.

— Так, віддавайте накази, — погодився Блоггс.

Але навряд чи Фабера знайдуть.

Поїзд стояв ще близько години. Ліву ногу Фабера почало зводити судомами, а в ніс набилася купа вугільного пилу. Шпигун чув, як машиніст і кочегар повернулися в кабіну й обговорювали тіло, що знайшли в тамбурі. Почувся гуркіт металу: кочегар почав накидати лопатою вугілля, а за ним — шипіння пари та брязкіт поршнів. Потім ще одне