Читати книгу - "Картковий будинок"

навпроти армади державних службовців, стояв його виборчий штаб, команда відданих прихильників, яких він похапцем зібрав навколо себе, коли почала свій зліт його кампанія, що призвела до перемоги над Тетчер, і яких він запросив на Даунінг-стріт, щоб насолодитися історичним моментом. Їх було всього семеро, та й ті затьмарені новим оточенням. До неможливого нерівна боротьба. Наступні півроку Колінґридж майже не бачив своїх партійних радників, адже їх ефективно витиснула офіційна машина, і не лишилося вже нікого з початкової команди. Ні, настільки покладатися на посадовців — нехороша ідея, тоді ще вирішив він. Він також обіцяв собі позбутися зведень з преси й повернутися до читання справжніх новин, та руки так і не дійшли до того. Наступного тижня, обов’язково.

Його увага повернулася до газети, яка обліпила її власника, повторюючи обриси його тіла. Вона була за кілька ярдів, і Колінґриджу було надзвичайно важко повністю сфокусуватися на ній. Він силкувався не витріщатися аж надто сильно. Поволі слова потрапили у фокус.

«КРИЗА ДОВІРИ Б’Є ПО УРЯДУ» — кричав заголовок.

Колінґридж підійшов на п’ять кроків і вихопив газету в сполоханого чоловіка.

«МАЙБУТНЄ ПРЕМ’ЄРА ПІД ПИТАННЯМ, ПАДІННЯ ІНТЕРЕСУ Б’Є ПО ПАРТІЇ,— прочитав він.— РИЗИК ПРОВАЛУ ДОВИБОРІВ».

— Генрі! — стривожено скрикнула його дружина.

— Якого...— рявкнув чоловік — і тут його слова завмерли: він упізнав свого нападника.

— З вами все гаразд, прем’єр-міністре? — запитав один з детективів, затуляючи Колінґриджа.

Колінґриджа схилив голову.

— Пробачте, я ненавмисне... Мені дуже прикро,— пробубнів він вибачаючись.

— Ні, прем’єр-міністре, це мені прикро,— сказав чоловік, відновлюючи рівновагу.— Ви заслуговуєте на краще, ніж оце.

— Так, невже? — пробурмотів Колінґридж, розвертаючись і рушаючи до готелю.

Нічого не покращило настрою прем’єр-міністра, коли йому довелось витягти примірник «Кронікла» з-поміж сигаретного попелу в кошику на сміття.

— Від абсолютного, бляха, незнайомця, Ґреме. А можна зробити так, щоб я, бодай іноді, довідувався не останнім?

— Вибачте, прем’єр-міністре. Ми збиралися показати це вам, тільки-но ви завершите сніданок,— почулася смиренна відповідь.

— Думаєте, в мене ще залишився апетит після такого? Погляньте лишень на це сміття! Це недобре, Ґреме, це взагалі, бляха, не...

Він спинився. Саме натрапив на місце у звіті «Кронікла», де жорсткі новини змінювалися роздумуваннями й розмислами:

Спад прихильності, відображений у таємному опитувані партії, чинить на прем’єр-міністра ще більший тиск. Завтра той виголошує промову на конференції у Борнмуті, й вона розглядатиметься як надзвичайно важлива, можливо, навіть стане вирішальною. Від часу виборів дискусії щодо ефективності лідерства Колінґриджа набирають обертів, адже його діяльність розчарувала багатьох його колег. Ці сумніви, безперечно, підкріпляться останнім опитуванням громадськості, згідно з яким він має найнижчий особистий рейтинг, який мали прем’єр-міністри, відколи такі опитування почали проводити близько сорока років тому.

— От гівно,— беззвучно кинув Колінґридж, продовжуючи читати:

Вчора ввечері провідний міністр прокоментував: «Навколо столу Кабінету й у палаті громад бракує хватки. У партії неспокій. Наша загалом чудова позиція підривається нестачею популярності лідера». Жорсткіші погляди були висловлені й у деяких урядових приміщеннях. Старші партійні джерела говорять, що партія стрімко наближається до роздоріжжя. «Нам треба обрати: або почати все спочатку, або іти на спад і, зрештою, дійти до поразки,— повідомило одне зі старших джерел.— Від самих виборів у нас було забагато необов’язкових затримок. Ми не можемо цього собі дозволити». В і ще один погляд, навіть безрадісніший: Колінґридж — це «катастрофа, яка загрожує поглинути уряд щомиті».

— Гівно! — вигукнув Колінґридж, більше не намагаючись шепотіти.

«Сьогоднішні парламентські довибори у Дорсет-істі, які, як вважалося, гарантують уряду місце, стануть вирішальними для прем’єр-міністрового майбутнього»,— підсумувала стаття.

Можна провести півжиття на вершині політичної драбини, навчаючись долати страх висоти, та іноді починає паморочитися в голові й стає вже занадто.

— Знайдіть того парашника, який стоїть за цим, Ґреме! — прогарчав прем’єр-міністр, мнучи газету обіруч, ніби те різдвяне курча.— Я хочу знати, хто це написав. Хто з ними говорив. Хто злив опитування. А на сніданок завтра я хочу його яйця на тості!

— Мені зателефонувати лорду Вільямсу? — запропонував політичний секретар.

— Вільямс! — вибухнув Колінґридж.— Це його сраний примірник злили! Я не хочу вибачень: я хочу відповідей. Приведіть головного організатора. Знайдіть його і, хай що він там робить, приведіть сюди. Негайно.

Секретар зібрав усю свою хоробрість, щоб підняти наступну проблему.

— Поки він не прибув, прем’єр-міністре, може, переглянемо вашу промову? У ній може виявитися чимало речей, які б ви захотіли змінити — після ранкової преси,— а ми не маємо багато часу...

— Промова лишиться такою, як є. Кожнісіньке слово. Я не шматуватиму ідеальну промову лише тому, що ті полудурки з преси зрання вже вкинули гівна. Тож знайдіть Уркгарта. І знайдіть негайно!

Коли в Уркгарта задзвонив телефон, він сидів у своєму бунгало; на протилежному кінці лінії був не прем’єр-міністр, а секретар закордонних справ. На Уркгартове полегшення, Вултон гиготів.

— Френсисе, ви чортів йолоп!

— Любий Патрику, я не...

— Наступного разу покладу більше льоду вам у віскі. Вчора ви пішли з одним з моїх кейсів, а свій залишили. Зараз у мене ваші сендвічі, а у вас копія найостанніших секретних планів захоплення Папуа Нової Гвінеї чи якісь там ще кляті нісенітниці, які мене намагаються змусити підписати на цьому тижні. Пропоную обмінятися, поки мене не арештували за втрату конфіденційної власності уряду. Буду у вас за двадцять секунд.

Незабаром Уркгарт уже посміхався, вибачаючись перед своїм міністерським колегою, та Вултон відкинув це.

— Байдуже, Френсисе. Правда в тому, що мені й не варто було читати ці кляті папери, тільки не вчора. Насправді я маю подякувати вам. Видався надзвичайно натхненний вечір.

— Я такий радий, Патрику. Ці конференції можуть бути веселою розвагою.

Та тільки-но Вултон пішов, досі гигочучи, настрій Уркгарта змінився. Посерйознішавши, Уркгарт замкнув двері зсередини, перевіряючи ручку, щоб остаточно переконатися, що двері замкнені надійно; його чоло зборознило занепокоєння. Не гаючи часу, він опустив жалюзі на вікнах і, лише коли переконався, що за ним ніяк не можуть простежити, обачно поставив червоний кейс на письмовий стіл. Уважно оглянув кейс на наявність ознак втручання, потім обрав ключ з великої зв’язки, яку видобув з кишені, обережно встромив його в замок. Коли покришка відчинилася, вона відкрила не папери чи сендвічі, а великий шматок полістиролової плівки, що повністю заповнювала кейс. Він дістав пакунок і поклав його біля себе, поставив кейс на бік. М’яко відділив кутик червоної шкіри, відриваючи