Читати книгу - "10 успішних українських брендів"

зі власною державою. Я занадто пізно зрозуміла, що мене і багатьох інших людей, які хотіли й могли щось змінити, втягнули в неї, щоб нейтралізувати, переключити на боротьбу за виживання. Досі не розумію, чому я маю з державою боротися, а не вона мені допомагати. Боротися треба з ворогами, а не зі своїми.

Постійно питаю себе: «Держава була моєю чи ворожою? Чому вона намагалася мене побороти перші 15 років існування, а наступні 10 я намагалася побороти її'? А яка вона зараз, після Революції гідності? Уже можна довіряти і співпрацювати чи ми все ще в окопах?» Попередні 25 років можна було прожити краще, цікавіше, з більшою користю і насолодою для себе, своєї родини й оточення.

— Наприклад?

— Прибирати сміття, вирощувати хліб, вчити людей, торгувати нафтою, виїхати за кордон... Або продовжувати видавати гарні книжки.

— Чим для Вас є професійність? Хто такий професіонал?

— Фахівець — людина, яка оволоділа великим обсягом знань і навичок у сфері, якою займається. Це людина, яка заробляє своєю професією. В іншому випадку — це аматор.

— А хто Ви?

— Я вчилася на механіка деревообробної промисловості, а стала невідомо ким. Прийшла у книговидання дилетантом, покинула за кілька років. Прийшла дилетантом у громадську активність, там усі тоді такими були. Я ж не можу сказати, що я івент-менеджер, хоч і причетна до організації найбільшого фестивалю в Україні.

Сфера моєї роботи — громадська, тут зараз почуваюся впевнено. Багато закинутих мною ідей тепер усе активніше проговорюють і здійснюють інші люди. Можливо, я комунікатор — от хто я. Людина, яка має вплив на формування громадської думки і налагоджує зв’язки. А ще — я візіонерка Форуму видавців.

— Що Ви цінуєте в людях, а що — у собі?

— Ціную відповідальність, доброту, толерантність, впевненість у власних силах, готовність допомагати, вірність ідеалам. Відповідно й намагаюся розвивати це в собі, дещо вдається, дещо — ні. Найгірше з толерантністю.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушували й не порушуєте?

— Не красти, не давати хабарів, не обіцяти легких рішень.

— І ніколи не було з цим прецедентів, у жодні часи?

— Ніколи. Звичайно, в Радянському Союзі система була налаштована так, щоби тримати всіх на гачку. Низькі зарплати і можливість красти з робочого місця — один із таких гачків. Усі знали, що людям платять мало, але вони собі це компенсовують маслом, яке проносять із маслокомбінату, засунувши в труси. Усі з цим чудово мирилися.

Я не можу сказати, чи мої батьки не крали б або не брали б хабарі, якби працювали на таких місцях, де це практикувалося. Але мама була лікарем-анестезіологом, а тато — інженером у проектному бюро, тож навіть можливості такої в них не було. Або ж це через виховання, чи зі страху перед покаранням, чи через віру. Словом, нас із сестрою не навчили.

Хоча, озираючись назад, я розумію, що в якихось випадках ці дрібні крадіжки чи хабарництво можна було виправдати.

По-перше, виживанням, по-друге, тим, що це твій внутрішній спротив, а розкрадання ресурсів рано чи пізно призведе руйнування імперії. У нас навіть була група смішних людей, які боролися з Радянським Союзом тим, що ніколи й ніде не вимикали світло. Електроенергія коштувала копійки, і будь-яка людина з клепкою в голові розуміла, що держава до цього доплачує. Це означало: чим більше ми напалюємо світла, тим більші витрати держави. Було смішно, але ми були впевнені, що рано чи пізно такі дії призведуть до руйнації потужної, але ненависної держави. А тепер люди, крадучи свої тисячі, мільйони чи мільярди, руйнують власну державу. І знову ж таки постає запитання: чи вони справді вважають її своєю? Хто вони: вороги чи просто дуже обмежені, не здатні зрозуміти наслідків? Це вороги держави чи мої особисті вороги? Адже вони руйнують моє середовище, знищують те, що я будую. Я кладу один маленький камінчик, а вони виривають цілі блоки. Цей фундамент усе ніяк не збудується.

Я до кінця не хочу змиритися з тим, що мало хто вважає цю країну своєю, пов’язує з нею майбутнє своїх дітей. Хто краде сам у себе чи паскудить удома? Ніхто. Або якийсь ідіот чи наркоман. Люди, про яких я кажу, знають, що працюють на те, аби їхні діти звідси виїхали і, бажано, вивезли з України побільше статків. Або є такі, що й виїжджати не збираються. Збудують собі халабудку, обнесуть її триметровим парканом, посадять троянди, а довкола нехай усе в ями провалиться. Їх це не цікавить.

— Чи припускаєте Ви, що такі люди просто про це не думають?

— Тобто вони ідіоти?

— Просто вирішують свої проблеми й не замислюються про глобальні наслідки.

— Це підхід примітивних людей. Помах крила метелика може викликати тайфун у Тихому океані. Кожна наша дія спричиняє велику лавину наслідків.

От припустимо, є велика сім’я і один холодильник. Хтось один приходить і виїдає звідти половину всього, що є. Або й усе. Він же розуміє, що вранці сім’я прокинеться і нічого буде їсти?

— От є у сім’ї пияк. Він п’є. Він же розуміє, що шкодить рідним, але це його не спиняє...

— Я про те й кажу. Якщо людина нормальна — не нарко- чи алкозалежна, не психопат, то їй це зрозуміло. До цього розуміння можна дійти ще в молодших класах школи. А більшість населення країни поводяться, якщо не як психопати, наркомани, алкоголіки, то як діти дошкільного віку. Вважають, що прийде якийсь «папа» і все вирішить, або прийде Тося і зробить. Треба дорослішати. Почати з себе.

— Усіх героїв книжки я питаю, які в них були вчителі. Про кого розкажете Ви?

— Я від багатьох людей вчуся. Немає одного імені, одного гуру, який можу назвати. Це можуть бути навіть випадкові люди, навіть діти. Але найкращим моїм учителем була бабця, мамина мама, Пелагія Шумська. Вона пережила Першу світову, українсько-польську війну, Другу світову, перших і других совєтів, трьох чоловіків, померла у 85 років. Мала двох дітей: син, скрипаль, вчився в консерваторії, гастролював Україною з хором Котка, під час війни втік до Америки, де грав у симфонічному оркестрі і давав уроки, а вона понад 20 років нічого про нього не знала; донька стала лікарем і не одній людині врятувала життя. Це бабця читала мені перші книжки, втирала сльози і виносила на подвір’я, де ми