Читати книгу - "Вибрані романи"

— Ох, ти знаєш, я ніколи б не повірив у це, ніколи! Ще напередодні народження ми були роздратованими вкрай. І ти не можеш собі уявити, які звинувачення кидала мені Елена, поки він борюкався, щоби прийти у світ. «Це твоя, твоя провина!» — казала мені вона. А іншого разу: «Відійди вбік, згинь із очей моїх! Тобі не соромно тут стовбичити? Якщо я помру, це буде твоя провина». Або: «Ніколи більше! Більше ніколи!» Але дитина народилася, й усе змінилося. Таке враження, ніби ми прокинулися від сну й неначе щойно одружилися. Я ніби осліп, цей малюк відібрав у мене зір. Усі кажуть, що моя Елена з вагітністю втратила фігуру, стала схожою на скелет і постаріла щонайменше років на десять, а мені вона здається свіжішою, життєрадіснішою, молодшою й навіть округлішою, ніж будь-коли раніше.

— Це мені нагадує, Вікторе, легенду про фоґетейру, яку я чув у Португалії.

— Розкажи.

— Ти знаєш, що в Португалії штучні вогні, піротехніка — це справжнє високе мистецтво. Той, хто не бачив штучних вогнів у Португалії, не уявляє собі, яке це може бути видовище. І скільки різновидів, Боже мій!

— Але розкажи легенду.

— Ось вона. Так-от, в одному португальському селі жив піротехнік або фоґетейру, який мав надзвичайно вродливу дружину, яка була його втіхою, його чарами, його гордістю. Він був безтямно закоханий у неї, але ще більшою була його гордість. Він дуже втішався тим, що інші смертні йому заздрили, й завжди брав її зі собою, наче кажучи їм: «Ви бачите цю жінку? Вона подобається вам? Але вона моя, тільки моя! Вам заздрісно?»

Він не переставав думати про надзвичайну красу своєї дружини й навіть вважав, що вона надихає його на найкращі витвори з піротехніки, що вона муза його штучних вогнів. І сталося так, що одного разу, коли він готував одну зі своїх вистав, тоді як, зазвичай, його красуня-дружина перебувала поруч, аби надихати чоловіка, порох спалахнув, стався вибух, і коли чоловіка та дружину витягай з вогню, обоє були непритомними і з тяжкими опіками. У жінки обгоріла частина обличчя й грудей, тобто вона була жахливо спотвореною, але самому фоґетейру пощастило: він залишився сліпий і не бачив, як спотворило його жінку. І навіть після цієї трагічної події він не перестав пишатися її красою і йдучи поруч із нею, — а вона тепер перетворилася на його поводаря, — мав такий же гордовитий вигляд і вираз обличчя, що й раніше. «Чи ви бачили коли-небудь гарнішу жінку?» — запитував він, і всі, хто знав його історію, співчували бідолашному фоґетейру й нахваляли красу його дружини.

— Але ж для нього вона залишилася красунею?

— Можливо, ще більшою красунею, ніж раніш, як для тебе твоя жінка, після того, як привела на світ непроханого гостя.

— Не називай його так!

— Ти сам його так назвав.

— Так назвав, але не хочу чути це з чужих уст.

— Так воно завжди й буває, що назва, яку ми чомусь даємо, звучить зовсім по-іншому, коли ми чуємо її з чужих уст.

— Кажуть, ніхто не знає свого голосу.

— Ані свого обличчя. Принаймні я мушу тобі зізнатися, що одна з тих речей, які лякають мене найбільше, — це коли я дивлюся у дзеркало й ніхто більше не бачить мене. Я починаю тоді сумніватися у власному існуванні й уявляти, бачачи себе як іншого, що я — сон, створіння художньої вигадки...

— Але ти здаєшся цілком реальним, тож я раджу тобі менше дивитися у дзеркало.

— Я не можу від цього відвикнути. Либонь, у мене манія зазирати в себе.

— То ти, зрештою, запозичиш звичку факірів, які, як кажуть, полюбляють роздивлятися власний пуп.

— І мені здається, що коли чоловік не знає ані свого голосу, ані свого обличчя, то він не знає нічого з того, що належить йому, що є ніби його частиною...

— Свою дружину, наприклад.

— Мені й справді здається, що неможливо знати ту жінку, з якою ти живеш і яка, зрештою, починає утворювати частинку тебе. Ти знаєш, що сказав про це один із наших великих поетів, Кампоамор?[46]

— Ні. Що ти маєш на увазі?

— Він каже, що коли чоловік одружується, якщо він справді закоханий, то спочатку не може доторкатися до тіла дружини без того, щоби його тіло не спалахувало шаленим плотським бажанням, але минає час, він звикає, і приходить день, коли він спізнає те ж відчуття, доторкаючись рукою до голого стегна своєї дружини, що й до власного стегна, але тоді також, якби його дружині відтинали стегно, він відчув би не менший біль, аніж якби відтинали його власну ногу.

— Так воно і є, справді. Ти не можеш собі уявити, як я страждав під час пологів!

— Вона страждала більше.

— Хто знає!.. І тепер, коли вона належить мені, є частиною мого єства, я також не зауважив того, що її тіло, як кажуть, спотворилося і споганіло, як людина не зауважує, коли з віком її тіло спотворюється, старіє і поганіє.

— Але ти справді вважаєш, що людина не помічає, як із віком вона спотворюється, старіє і поганіє?

— Мабуть, не зовсім, хоч так і кажуть. Усе це відбувається безперервно й повільно. А якщо з людиною відбувається щось несподівано й раптово, тоді... Але щодо старіння, то тут справа очевидна. Людина спроможна відчувати тільки те, що речі, які довкола неї, або старіють, або омолоджуються. І це єдине, що я відчуваю тепер, коли в мене народився син. Ти ж бо знаєш, що зазвичай кажуть батьки, показуючи на своїх дітей: «Вони, вони роблять нас старими!» Дивитися, як росте твоя дитина, певно, приносить найбільшу радість і найбільший жах. Тож не одружуйся, Ауґусто, якщо ти хочеш утішатися ілюзією вічної молодості.

— І що я маю робити, якщо не одружуся? Як я збавлятиму свій час?

— Присвяти себе філософії.

— А хіба шлюб не найкраща, а може, навіть єдина школа філософії?

— Ні, чоловіче, ні! Ти хіба не звернув увагу на те, скільки філософів і які великі філософи залишилися парубками? Крім тих, що були ченцями, зараз мені пригадуються Декарт, Паскаль, Спіноза, Кант...

— Не розповідай мені про філософів-парубків!

— А Сократ, ти хіба не пригадуєш, як він відіслав від себе свою дружину Ксантипу,