Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

тексту стає зрозуміло, що вона та її родина відіграли велику роль у створенні колгоспів у своєму селищі, приневолюючи власних сусідів до вступу: «Це були нелегкі часи, сповнені напруги та жорстокої класової боротьби. Лише після перемоги над куркулями, коли їх змусили залишити землю, ми — бідняки, відчули себе справжніми господарями». Ні саму Пашу Ангеліну, ні її братів чи батьків не обтяжували жодні докори сумління:

Тоді ми наступали на «куркулів», які були сильними й безжальними в своїй ненависті до усього нового... Наша родина, як і багато інших, поколіннями на них працювали. Ми зрозуміли, що не можемо жити на одній землі з цими кровопивцями. На шляху до кращого життя стояли куркулі, й зрушити їх звідти не могли ніякі умовляння, ні обмеження чи додаткові податки. Знову ж таки, партія зрозуміла наші потреби й вказала нам шлях. Через товариша Сталіна партія сказала нам «Від обмежень куркулів переходьте до їх ліквідації як класу...»[391]

Таких людей, як Ангеліна та її родина, було багато. У таємному звіті ДПУ в Україні в лютому 1930 року описано маси бідняків і середняків, які по селах охоче збиралися «під червоними прапорами та співали революційних пісень» під час проведення колективізації.[392] Деякі з цих місцевих учасників були колишніми членами комбідів. Саме вони проводили хлібозаготівлі в 1918–1920 роках, тим самим продемонструвавши радянській системі свою лояльність. Матвій Гаврилюк, який брав участь у хлібозаготівлях у 1921 році, незважаючи на погрози куркулів «вбити мене і мою родину», одразу включився в процес: «Протягом усього 1930 року я був агітатором, працював у бригадах... Я навіть знаходив тих хазяїв, які намагалися сховатися від розкуркулення в лісах. Я особисто приводив їх до органів радянської влади».[393]

Інші намагалися використати нову революційну ситуацію для поліпшення власних статків. Навіть чекісти визнавали, що багато «бідняків» були насправді «злочинними елементами», що намагалися нажитися на горі власних сусідів.[394] Серго Орджонікідзе, голова Вищої ради народного господарства СРСР, постійно навідувався з Москви до України, переймаючись тим, що радянське керівництво в проведенні колективізації занадто покладалося на людей без досвіду і підготовки: «Взяли комсомольця, додали два чи три бідняки, назвали їх “активом”, і цей актив вирішує всі справи на селі».[395]

Однак деякі місцеві сподвижники, так само як і двадцятип’ятитисячники, повірили в ідеали більшовицької ідеології. Вони були переконані в можливості «кращого життя». Для декого цей вислів означав сите життя, а для інших — щось більш віддалене, але всі вони вірили в те, що заради кращого життя потрібно знищити «ворогів» партії. Аналогічно до подій 1918 року, колективізація створила нову сільську еліту, котра твердо вірила в своє право на владу. Навіть через роки активісти стверджували, що колективізація була проведена заради «кращого життя».[396] Багато з них отримає вищі посади та пайки. У свою чергу визнання державою нового керівництва села змусило замовчати противників колективізації. Як підкреслювали в одному зі звітів ДПУ в Україні в березні 1930 року «активність селянських мас була настільки потужною, що протягом всієї операції навіть не довелося викликати озброєні загони». Завдяки «ентузіазму та дієвості місцевих активістів» вороги колективізації почувалися розгубленими й самотніми. Це, згідно зі звітом, позбавило їх мотивації опиратися і деморалізувало тих, хто вже перебував під арештом.[397]

З доступних матеріалів неможливо дізнатися, наскільки реальним був цей «ентузіазм та активність». Існуючі мемуари натякають на те, що ті, хто приєднався до бригад активістів, чи навіть більшість з них, не були ні ентузіастами, ні циніками, ні злочинцями, а просто боялися. Вони вважали, що в них немає вибору. Над ними тяжів страх побиття, каліцтва, голоду або зарахування до «куркулів» чи ворогів. Комсомольці отримували прямі накази брати участь у розкуркуленні й напевне вважали, що неможливо відмовитись від їхнього виконання.[398] Один учитель пізніше згадував про власну участь у розкуркуленні: «Оточували село, доставляли їх на станцію пішки, жінок, дітей, старих, кого хочете, і відправляли в теплушках на Північ».[399] Інший учитель пояснював, що «усіх учителів вважали учасниками соціального перетворення села, тому ми автоматично ставали активістами і повинні були переконати людей вступити у колгоспи». Тих, хто відмовлявся, могли розкуркулити або виселити до іншого району в межах України.[400]

Усіх, хто опирався розкуркуленню, активісти називали «ледарями» або «злодіями», котрі наживалися на злиднях простих селян.[401] Проте багато місцевих виконавців були так само тероризовані і травмовані насильством та мілітарною пропагандою, як і їхні жертви. А коли почався голод, частина з них померла.

Одного січневого ранку 1930 року, невдовзі після приїзду двад-цятип’ятитисячників до села Долота, селяни дізналися, що групу шанованих місцевих мешканців — учителя, службовця, власника магазину та кількох заможних господарів — заарештовано. Одразу після цього жінок та дітей заарештованих викинули на вулицю з їхніх власних осель. Одна з жінок, дружина селянина, відомого як Дядько Тиміш, спробувала опиратися виселенню:

Вона пручалася і схопила їх за волосся. Нарешті її витягли з хати і кинули на сани. Поки двоє чоловіків її тримали, з хати вивели дітей. Дещо з їхніх речей поскидали на сани та відвезли. Двоє чоловіків із сільради ще тримали жінку Дядька Тимоша та дітей, які плакали, голосили, а потім зникли у зимовій хуртовині.[402]

Через кілька днів після депортації цього заможного селянина та його дружини чи то до Сибіру, чи то до іншої місцевості — цього ніхто не знав — чоловіки з Москви оселилися у хаті Дядька Тимоша й зробили з неї районну управу.

Те, що описує Долот, було початком «розкуркулення» — огидного бюрократичного терміна для позначення «знищення куркулів як класу».[403] Але хто був «куркулем»? Як вже зазначалося, це поняття не набуло широкого вжитку в СРСР до початку колективізації, ще менш уживаним воно було в Україні. Хоча газети рясніли цим словом, до нього постійно зверталися агітатори й посадовці всіх рівнів, починаючи від повалення царизму воно завжди залишалося невизначеним і незрозумілим. У своїх мемуарах про революцію в Росії Катерина Олицька помітила це ще під час Громадянської війни:

До куркулів зараховували всіх незадоволених на селі. Також до них записували родини, котрі ніколи не мали наймитів. Якщо в господарстві було дві корови, корова і ялова або пара коней, то таке господарство вважали куркульським. До сіл, де селяни відмовлялися віддавати надлишки хліба і при цьому в ньому не виявлено куркулів, відправляли каральні загони. І селяни обирали на