Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

що в середньому тривав не більш як кілька тижнів, міські добровольці вирушали до сіл. І хоча в Ленінграді, Москві чи Києві їх проводжали з музикою, а в повітрі лунали уривки натхненних промов, в міру просування потягів сільською місцевістю революційний запал потроху вщухав. Як згодом опише свій досвід один учасник: «Проводжали нас під тріумфальний марш, а зустріли похоронним співом».[384] Це був час, коли сталінська наступальна риторика зіткнулася з реальністю українського та російського життя на селі.

Потяги нової революції сповільнювали хід у сільській місцевості: не всі «залізничники» на місцях поділяли запал міських активістів. В Україні більшість добровольців були російськомовними, з російських або українських міст; у будь-якому випадку вони здавалися українськомовним селянам чужинцями. По прибутті вони інколи стикалися з ворожим ставленням, що також не було дивним. Місцеві селяни заледве оговталися від нестачі продовольства та голоду літа 1929 року, та й прибульці мало чим відрізнялися від солдатів і активістів, які грабували українське село десять років тому.

До того ж їхня місія не була легкою. Передбачалося, що колективізація буде добровільною. Активісти з міста мали розповідати і пояснювати про неї так, щоб селяни самі зголосилися до колгоспів. Скликали сільські збори, агітатори ходили по хатах. Антоніна Соловйова, міська активістка і комсомолка, котра працювала на Уралі, згадувала про колективізацію з ностальгією:

Нашим завданням було переконати селян-одноосібників вступити до колгоспу; забезпечити готовність колгоспу до посівної; і, найважливіше, знайти приховане зерно і тих, хто це зерно від держави заховав... Довгими вечорами ми сиділи за невеликим столом у тьмяному світлі гасової лампи в колгоспній конторі або біля розтопленої печі в якійсь бідній селянській хаті.[385]

І хоча завдання було зрозуміле, все ж бракувало усвідомлення відповідальності. До проведення колективізації було залучено багато різних груп, включаючи місцеві партійні організації, комсомол, піонерів, КНС, ЦКК-РСІ (Центральна контрольна комісія — Робітнично-селянська інспекція), Колгоспцентр, профспілки і, звісно, ОГПУ Також були задіяні інші державні службовці, насамперед учителі, котрі виховували нове покоління.

Усі ці місцеві працівники, які були втягнуті в хаотичні хитросплетіння звітів і взаємовиключних пріоритетів, неоднозначно поставилися до молодих ентузіастів з міста, в яких не було ні досвіду роботи в сільському господарстві, ні років життя на селі. А новоприбулі агітатори так само неоднозначно сприйняли місцевих керівників. Багато документів того періоду містять скарги на сільські ради, котрих звинувачували в затягуванні колективізації або в перешкодах роботі міських кадрів. Справді, сільські ради не були ефективними, хоча в такий спосіб деякі з них захищали місцеве населення від згубних рішень фанатичних молодих ентузіастів.[386]

Однак самі селяни, незалежно від того, зараховували їх до «куркулів» чи ні, ставилися до активістів з недовірою. Записуючи усну історію на початку 1990-х, антрополог Вільям Нолл зазначив, що двадцятип’ятитисячники глибоко врізалися в пам’ять очевидців. Як і у випадку Долота, про них згадували як про некомпетентних працівників: сіяли не те, давали безглузді поради і взагалі нічого не знали про село.[387] У спогадах їх ідентифікували з росіянами або євреями. Зокрема Олександр Гончаренко, в часи колективізації ще молодий чоловік, стверджував, що всі двадцятип’ятитисячники були росіянами. У цьому він помилявся, адже більшість з тих, хто працював на селі в Україні, прислали з українських міст. Він також пригадав, що в його селі на Черкащині бригадира, знову ж таки, росіянина, не сприймали місцеві жителі: «Він агітував все, як то гарно жити при радянській владі. Але хто його слухав? Ніхто його не слухав. Так ходив брехун з кутка в куток, ніхто його не хотів навіть слухати, бо всі знали, що він робить».[388]

До міських активістів ставилися з недовірою не тільки через їхню інакшість, а й через непопулярність політики, котру вони проводили. Опір їй був настільки потужним, що його поясненню присвячено наступний розділ. Проте невелика частина селян згодом почала співчувати таким, як Копелєв, не зважаючи на те, що більшість з них не сприймали комун. Впертий спротив селян колективізації тільки розлютив активістів, підштовхнув до насильства і ще більше переконав їх у правильності власних дій. У січні 1930 року Генрих Ягода, тоді перший заступник голови ОГПУ, повідомив вищому керівництву, що опір колективізації буде запеклим: «Куркуль чудово розуміє, що колективізація означає його кінець, і тому починає опиратися з ще більшою силою і жорстокістю, як ми вже бачили, [починаючи] від змов, діяльності контрреволюційних куркульських організацій до підпалів і терористичних актів».[389]

Таке ставлення передалося й емісарам робітничого класу на селі, котрі сприйняли ворожість селян як доказ «куркульських контрреволюційних тенденцій», про які їх попереджали. Значною мірою подальшу жорстокість можна пояснити цим початковим зіткненням інтересів міських кадрів та реальним станом справ на селі.

Міські кадри також повинні були продемонструвати ефективність власних дій та відданість справі. «Ваше завдання, — казав місцевий комуніст Антоніні Соловйовій, — долучитися до агітаційної роботи серед сільської молоді... і дізнатись, де куркулі ховають зерно, і хто псує сільськогосподарську техніку». Крім того, «вам доведеться поговорити з цими людьми, пояснити їм політику партії та колективізацію, зокрема». У молодої студентки Соловйової з’явилися сумніви: «Це було величезне завдання; чи були ми до цього готові? Ми у цьому нічого не тямили; ми не знали, до чого братися і з чого починати. Ми вирішили показати себе в дії, тому “не могли гаяти час” і передусім — на прояв людяності».[390]

Безперечно, колективізаційний рух був ініційований Москвою, насаджений згори. Це була політика самого Сталіна, вперше означена під час його поїздки в Сибір на початку 1928 року. Немає сумніву також у тому, що колективізацію на місцях розпочали міські кадри, культура яких відрізнялася від селянської, а у випадку України ще мовою й часто етнічним походженням. Проте колективізація таки знайшла своїх послідовників серед місцевих посадовців і селян. Так само як Олександр Шліхтер підбурив бідняків проти багатших селян у постреволюційні роки, так і нині більшовики наділяли одну групу селян владою та повноваженнями експлуатувати власних сусідів від імені держави.

Одразу по прибутті агітатори з міста визначали та оцінювали місцевих соратників — членів так званого активу — тих, хто допомагатиме їм. Паша Ангеліна, відома стаханівка й одна з перших трактористок у Радянському Союзі, пізніше написала надто заполітизо-вані мемуари про колективізацію в її рідному селищі Старобешеві, в Донецькій області. Її спогади побудовано з чітким дотриманням канонів соцреалізму, за якими більшовицька партія переможно долає всі перепони. У зашкарублих висловах авторки присутня справжня ненависть до ворогів. Хоча Ангеліна не наводить багато подробиць, з