Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Точно. Тому в мене й було стільки запломбованих зубів.

Ґев осміхається, але виходить якось силувано.

— Черил казала, що ти знаєш про Міккі, — кажу я.

— Угу. — Він виймає з пакета білу мишку і кидає її до рота. — І я навіть не вдаватиму, що мені шкода.

Я б йому повірив, от тільки бачив, що в нього червоні очі, а його голос звучав якось глухо. У дитинстві Гладкий Ґев і Металевий Міккі були найкращими друзями, аж поки все не почало розвалюватися. Задовго до тієї аварії, хоча вона й стала останнім іржавим цвяхом у зогнилій і розтрісканій труні їхньої дружби.

— До мене приходила поліція, — сповіщаю я. — Я був останнім, хто бачив Міккі того вечора.

— Це ж не ти штовхнув його у воду?

Я не всміхаюся. Не певен навіть, що це був жарт. Ґев дивиться на мене і супить брови.

— То був нещасний випадок?

— Напевно.

— Напевно?

— Вони дещо знайшли в кишені Міккі, коли витягли його тіло з річки.

Я озираюся на парк. Нелюдно. Уздовж річки повільно гуляє чолов’яга з собакою на повідку.

Я виймаю свого листа і простягаю його Ґеву.

— Ось це, — кажу я.

Він схиляється над листом. Я чекаю. Ґев завжди вмів майстерно приховувати емоції, навіть у дитинстві. Він міг збрехати не гірше від Міккі. Я відчуваю, що зараз він зважує, чи сказати чергову брехню.

— Уже бачив таке раніше? — питаю я.

Він киває і врешті стомлено каже:

— Так. І я такий отримав. І Гоппо теж.

— Гоппо?

Я обмірковую почуте і на мить, нехай це безглуздо, відчуваю таку знайому з дитинства обра`зу, що вони мені не сказали. Що вони вилучили мене зі свого гурту.

— Чому ви нічого мені не сказали? — питаю я.

— Ми вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. А ти що подумав?

— Я теж так гадав. — Я на мить замовкаю. — А тепер, коли Міккі помер, почав сумніватися.

— Гарна кульмінація.

Ґев запихає руку до пакета з цукерками, виймає желейну пляшечку коли і запихає її до рота.

Якусь хвилину я уважно його роздивляюся.

— Чому ти так ненавидиш Міккі?

Він голосно гигикнув.

— Ти справді мене про це питаєш?

— Причина та сама? Аварія?

— Мені здається, що це таки вагома причина, хіба ні?

Він має рацію. От тільки мені раптово здається, що він щось приховує. Запхнувши руку до кишені, я виймаю невідкриту пачку цигарок «Marlboro Light».

Ґев витріщається на мене.

— Коли це ти знову почав курити?

— Не почав. Поки що.

— Можна й мені одну?

— Та ти, напевно, жартуєш!

Ми обоє всміхаємося. Майже щиро.

Я відкриваю пачку і витягаю дві цигарки.

— Я гадав, що ти теж кинув.

— Кинув. Але сьогодні ідеальний день для невеличкого порушення правил.

Я простягаю йому цигарку. Прикурюю свою і передаю йому запальничку. Від першої затяжки мене трохи нудить і паморочиться в голові, але це відчуття збіса приємне.

Ґев видихає хмарку диму і каже:

— Чорт, ця зараза на смак як купа смердючого кінського лайна. — Він дивиться на мене. — Але збіса класного лайна, шановний.

Ми обидва всміхаємось.

— Отже, — кажу я. — Якщо ми вже ламаємо правила, може, поговорімо про Міккі?

Він опускає голову, й усмішка згасає.

— Ти знаєш про аварію? — він махає цигаркою. — Дурне питання. Звісно, ти знаєш.

— Я знаю те, що казали люди, — відповідаю я. — Мене там не було.

Ґев супиться, пригадуючи.

— Ні, тебе не було.

— Здається, я тоді вчився.

— Ну, того вечора Міккі був за кермом. Як завжди. Ти ж знаєш, як він любив те своє маленьке «Пежо».

— Гасав на ньому, як навіжений.

— Ага. Тому він ніколи не пив. Йому більше подобалося кермувати. А я? Я залюбки напивався до чортиків.

— Ми були підлітками. Саме це вони й роблять.

Тільки не я. Не в той час. Та звісно ж, відтоді я добряче надолужив недопите.

— На тій вечірці я справді нализався. Як дурень. Нажлуктився так, що ледве тримався на ногах. Коли я почав блювати на кожному кроці, Тіна і Річ захотіли мене здихатися та вмовили Міккі відвезти мене додому.

— Але Міккі теж пив, хіба ні?

— Як з’ясувалося. Не пам’ятаю, щоб він щось пив на вечірці, а втім, я мало пам’ятаю про ту ніч.

— Він перевищив припустиму норму, коли його перевіряли на вживання алкоголю?

Ґев киває.

— Так. Але він сказав, що хтось підлив алкоголь у його напій.

— Коли він тобі про це сказав?

— Він приходив відвідати мене в лікарні після того, як вийшов з коми. Він навіть не перепросив, одразу почав виправдовуватися, що насправді-то він не винен. Хтось підлив алкоголь у його напій, а якби я сам так не напився, йому не довелося б везти мене додому.

Типовий Міккі. Завжди скидає провину на когось іншого.

— Розумію, чому ти досі його ненавидиш.

— А я не розумію.

Я витріщаюся на Ґева, цигарка застигла в моїй руці напівдорозі до рота.

— Я розумів раніше, — каже він. — Тривалий час я намагався переконати себе, що це його провина, але так і не зміг.

— Тепер уже я не розумію.

— Я не говорю про Міккі, та впродовж усіх цих років не хотів його бачити зовсім не через аварію.

— Яка ж тоді причина?

— Усе тому, що він нагадує мені: я заслужив на геть усе, що зі мною сталося. Я заслужив сидіти в цьому візку. Це карма. За те, що я вчинив.

Раптом я знову чую голос містера Геллорана: «Карма. Ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад».

— Що ти зробив? — питаю я.

— Я вбив його брата.

1986 рік

Окрім помешкань жителів Андербері, мама Гоппо також прибирала початкову школу, церковну залу та саму церкву.

Так ми й дізналися про отця Мартіна.

Ґвен Гопкінс, як завше, приїхала до церкви святого Томи о 6:30 недільного ранку, щоб вимити підлогу і стерти пилюку перед першою службою о 9:30 (схоже, недільний відпочинок не стосувався тих, хто працював на отця Мартіна). Годинники ще не перевели назад, отож було ще досить темно, коли вона підійшла до великих дубових дверей, вийняла ключа, якого зберігала на гачку в кухні, і запхала його до замкової шпарини.

Усі ключі від будинків, які вона прибирала, разом з адресами їхніх власників, висіли на гачках у неї на кухні. Не дуже безпечно, зважаючи на те що мама Гоппо курила, тому частенько серед ночі виходила надвір через задні двері