Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Так, я закоханий у неї. Літчему Роше це подобалося. Це збігалося з його планами.

– А сама мадемуазель?

– Я ж казав вам – це втілення диявола.

– Розумію. У неї були свої погляди на те, як розважатися, правда ж? Але до чого тут капітан Маршалл?

– Вона часто з ним зустрічалася. Так кажуть. Не те щоби в цьому щось було. Ще одна чутка – не більше.

Пуаро кивнув.

– Але якщо припустити, що в цьому щось є, то, можливо, це й пояснює, чому містер Літчем Роше хотів бути обережним?

– Ви ж розумієте, правда, що не має ґрунтовних причин підозрювати Маршалла в розтраті.

– Oh, parfaitement, parfaitement![22] Це може бути оборудка з фальшивими чеками, у якій замішаний хтось із домочадців. Цей молодий чоловік, містер Дейлгаус. Хто він?

– Племінник.

– Він же спадкоємець?

– Син сестри. Звичайно, він може успадкувати прізвище, адже більше Літчемів Роше не залишилось.

– Розумію.

– Це місце насправді заповідне, хоча воно завжди переходить від батька до сина. Я постійно уявляв, як це місце перейде спочатку дружині, а після її смерті – Діані, якщо він не заперечуватиме проти її шлюбу. Розумієте, її чоловік зможе взяти її прізвище.

– Я вловлюю суть, – сказав Пуаро. – Мсьє, ви надзвичайно приємні та дуже мені допомогли. Можна попросити вас ще дещо: поясніть мадам Літчем Роше все, що я вам розповів, і попросіть її приділити мені хвилинку уваги.

Навіть раніше, ніж він сподівався, відчинилися двері, і до кімнати зайшла місіс Літчем Роше. Вона підпливла до крісла.

– Містер Барлінґ усе мені пояснив, – сказала жінка. – Звичайно, не повинно бути ніякого скандалу. Хоча я думаю, це доля, а ви? Маю на увазі дзеркало й усе таке.

– Comment… дзеркало?

– Як тільки я його побачила, то зрозуміла: це символ. Губерта. Розумієте, прокляття. Думаю, старі роди часто мають такі прокляття. Губерт завжди був дуже чудернацький. Останнім часом він видавався навіть дивакуватішим, ніж завжди.

– Мадам. Вибачте, що запитую, але вам останнім часом не бракує грошей?

– Гроші? Я ніколи не думала про гроші.

– Мадам, знаєте, як кажуть? Хто ніколи не думає про гроші, часто їх потребує.

Він тихо засміявся. Жінка не відповіла. Її погляд блукав десь далеко.

– Дякую вам, мадам, – сказав він, і бесіда закінчилася.

Пуаро подзвонив, і прийшов Діґбі.

– Я хочу, щоб ви відповіли на кілька запитань, – сказав Пуаро. – Я приватний детектив, мене викликав ваш господар перед своєю смертю.

– Детектив? – вигукнув дворецький. – Але навіщо?

– Будь ласка, дайте відповідь на кілька моїх запитань. Щодо пострілу…

Він вислухав розповідь дворецького.

– Тож ви вчотирьох були в холі?

– Так, сер. Містер Дейлгаус та міс Ешбі, а містер Кін вийшов з вітальні.

– А де були інші?

– Інші, сер?

– Так, місіс Літчем Роше, міс Клівз і містер Барлінґ.

– Сер, місіс Літчем Роше та містер Барлінґ спустилися пізніше.

– А міс Клівз?

– Сер, думаю, міс Клівз була у вітальні.

Пуаро поставив ще кілька запитань, потім відпустив дворецького, попередньо попросивши запросити до нього міс Клівз.

Вона одразу ж прийшла, і Пуаро поглянув на неї, зважаючи на одкровення Барлінґа. Безперечно, вона була красунею, у білій атласній сукні з трояндою на плечі.

Пуаро пояснив, які обставини привели його до «Літчем Клоуз», при цьому пильно за нею спостерігаючи, але вона виказувала лише істинну зацікавленість і жодного сліду занепокоєння. Вона безпристрасно, хоч і з ноткою схвалення, говорила про Маршалла. Лише згадавши Барлінґа, вона ожила.

– Цей чоловік шахрай, – різко сказала вона. – Я казала це старому, але він і слухати не хотів – продовжував доручати йому гроші.

– Мадемуазель, вам шкода, що ваш батько загинув?

Вона витріщилася на нього.

– Звичайно. Містере Пуаро, знаєте, я сучасна й не буду привселюдно плакати. Але старий завжди мені подобався. Хоча, звісно, для нього так краще.

– Краще для нього?

– Так. Цими днями його мали б запроторити в божевільню. На нього це тиснуло, це переконання, що останній Літчем Роше з «Літчем Клоуз» усемогутній.

Пуаро задумливо кивнув.

– Розумію, розумію. Так, усі ознаки розумових проблем. До речі, ви дозволите мені подивитися на вашу сумочку? Вона чарівна – ці шовкові пуп’янки троянд. Що я казав? О, так, а ви чули постріл?

– Авжеж. Але я думала, що це автомобіль, чи браконьєр, чи щось таке.

– Ви були у вітальні?

– Ні. Я була в саду.

– Розумію. Дякую вам, мадемуазель. Тепер я хотів би зустрітися з містером Кіном, гаразд?

– Джефрі? Я пошлю за ним.

Зайшов Кін, бадьорий і зацікавлений.

– Містер Барлінґ розповідав мені, чому ви тут. Не знаю, чи можу я щось вам розповісти, але якщо так…

Пуаро його перебив.

– Мсьє Кін. Я хочу знати єдину річ. Чому ви зупинилися та що підняли, коли сьогодні ввечері ми всі йшли до кабінету?

– Я… – Кін скочив зі стільця, а потім знову сів. – Не знаю, що ви маєте на увазі, – невимушено сказав він.

– О, мсьє. Думаю, знаєте. Знаю, що ви йшли за мною. Один мій друг каже, що в мене очі на потилиці. Ви щось підняли й поклали це в праву кишеню піджака, у якому вечеряли.

Запала пауза. На красивому обличчі Кіна проглядалася нерішучість. Нарешті він зважився.

– Вибирайте, містере Пуаро, – сказав чоловік і, нахиляючись уперед вивернув кишеню. Там були мундштук, носовичок, маленький шовковий пуп’янок троянди й маленька золота коробка для сірників.

Трохи повагавшись, Кін сказав:

– Насправді, то було ось це. – Він узяв коробку для сірників. – Мабуть, я впустив її перед тим.

– Я так не думаю, – заперечив Пуаро.

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що кажу. Мсьє, я людина чистоти, методу й порядку. Коробка для сірників на підлозі – я би її побачив і підняв. Я б точно помітив коробку для сірників такого розміру! Ні, мсьє, думаю, це було щось набагато менше, щось таке, як ось це.

Він узяв маленький пуп’янок троянди.

– Думаю, це із сумочки міс Клівз.

На якусь мить запала пауза, а потім Кін зі сміхом визнав це.

– Так, справді. Вона… дала його мені минулого вечора.

– Розумію, – сказав Пуаро.

Тієї ж миті двері відчинилися, і в кімнату зайшов високий світловолосий чоловік у буденному костюмі.

– Кіне, що сталося? Літчем Роше застрелився? Слухай, я не можу повірити. Це неймовірно.

– Дозволь відрекомендувати тобі, – сказав Кін, – містера Еркюля Пуаро. Він усе тобі розповість, – і вийшов з кімнати, грюкнувши дверми.

– Містере Пуаро, – охоче почав Джон Маршалл, – я надзвичайно радий вас бачити. Нам просто пощастило, що ви тут. Літчем Роше не казав мені, що ви приїжджаєте. Сер, я ваш палкий прихильник.

«Цей молодий чоловік просто роззброює, – думав Пуаро. – Не зовсім молодий,