Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Дитиною я вдихав старовинно-затхле повітря минувшини, та, мабуть, то було на краще. Все вкладалося у день вчорашній, і складалося враження, що казочки ті писали манірні сеньйори для шляхетних заможних панянок.

Врешті, мені почало здаватися, що все це історії на один лад. Зазвичай ішлося про троє чи четверо молодих спадкоємців шляхетного роду (невідомо чому, у таких випадках їхні батьки завжди десь подорожували), котрі приїздили разом із дядечком чи то до старовинного замку, чи то в якусь садибу і несподівано втрапляли у захопливі й загадкові пригоди, з криптами і фортечними вежами, потім, звісно, знаходили скарб, розкривали плутні капосного і підступного управителя, знаходили документ, за яким занепала шляхетна родина повертала собі майно, загарбане облудником-дядьком. І ось вам — хепі-енд, усі щасливі, дитяча хоробрість торжествує, добродушна мораль і застереження з вуст дядечків і дідусів про те, як небезпечно поводитися так легковажно, хай там які вагомі на те були причини.

У цих розповідях дія відбувалася у Франції. Це відразу ж кидалося в очі, щойно глянеш на сорочки і на підбори сільських мешканців, що фігурували у книжці. Проте перекладачі виявляли просто неймовірну винахідливість, щоб перекласти французькі назви італійською і зробити так, ніби все відбувається десь у нас, навіть незважаючи на те, що краєвиди й архітектура ясно вказують на Бретань чи Овернь.

Ще я знайшов два різні видання однієї книжки (М. Борее), але видання 1932 року називалося «Lerede di Ferlac» (і імена дійових осіб були французькими), а от на палітурці 1941 року красувалося «Ferede di Feralba», і тут головними героями були італійці. Безсумнівно, через несподіваний напад цензури чи через указівку зверху всю розповідь було італізовано.

Нарешті я знайшов пояснення, чому, коли я ввійшов до цього горища, у моїй голові закрутилося «Вісім днів на горищі» — «Otto giorni in та soffitta», — хоч пам’ятав я і оригінальний варіант («Huit jours dans un grenier»). Веселі пригоди дітей, що протягом тижня мешкають на горищі своєї вілли, ховаючи дівчинку Ніколетту, яка втекла з дому. Хтозна, чи то моя любов до горищ виникла саме завдяки цій історії, чи то я, власне, знайшов цю книжечку, тиняючись піддашшям. І чи не тому я назвав свою донечку Ніколеттою?

На горищі Ніколетта була не сама, а з котиком Мату — величним, чорним, як ніч, ангорським котом. Ось звідки ноги ростуть у мого бажання назвати і свого хвостаня Мату. На малюнках були зображені тендітні, гарно вбрані у мережані сукенки панночки, з ніжними рисами обличчя і білявим волоссям. Матусі теж були нівроку — доглянуті, з хлопчачими зачісками, у сукнях із високою талією, спідницями до колін із потрійними воланами й аристократично маленькими грудьми.

Провівши два дні біля фонтана, досиджуючи аж до заходу сонця, коли читати ставало неможливо і розгледіти можна було лише тьмяні тіні, я розмірковував над тим, що «Бібліотека для юнацтва», безсумнівно, сприяла становленню мого смаку до фантастики і пригодницької літератури, попри те, що жив я в країні, де навіть якщо автора звали іноземним ім’ям Каталані, то головних героїв обов’язково мали звати Ліліана чи Мауріціо.

Отже, це і є патріотичне виховання? Чи розумів я, що діти, яких описували, як моїх хоробрих сучасників, жили за десятки років до того, як я народився?

Насидівшись біля фонтанчика, я знову повернувся на горище, де знайшов цілий пакунок зв’язаних шпагатом журналів. Їх там було не менш як три десятки номерів (по шістдесят чентезімо кожен). То були «Пригоди Буффало Білла». І хоч вони були складені не в хронологічному порядку, через сам їхній вигляд у мене всередині все аж запалало. Буффало Білл, насупившись і погрозливо здійнявши кулаки над головою, був готовий кинутись на лиходія в червонястій сорочці, що погрожує йому пістолетом.

Я поглянув ще раз — це був одинадцятий випуск, решту я міг назвати з голови: «Маленький кур’єр», «Пригоди у лісі», «Дикун Боб», «Рабовласник дон Раміро», «Проклята садиба»... Я був украй здивований, що на обкладинках було написано «Буффало Білл — герой прерій», а на титулці — «Буффало Білд — італійський герой прерій». Звісно, мені як букіністу все було цілком зрозуміло: варто було лишень поглянути на перший випуск нової річної добірки, виданої 1942 року, де жирним чорним шрифтом красувалася примітка, що насправді Вільям Коуді звався Доменіко Томбіні і народився у Римі (втім, за дивовижним збігом обставин, наш дуче теж був римлянином, про що сором’язливо натякали, але не говорили вголос). Але якщо мені не зраджує пам’ять, то саме у 1942-му Італія вступила у війну зі СІЛА, тож це геть усе пояснювало. Видавець із флорентійського видавництва «Нербіні» надрукував обкладинки ще тоді, як Вільям Коуді ще міг спокійнісінько бути американцем, аж потім вирішили, що герої мають бути виключно італійцями. Звісно, щоб не витрачати зайвих коштів, слушним рішенням було лишити стару кольорову обкладинку, а переробити лише титульний лист.

Цікаво, подумав я, засинаючи над останнім випуском Буффало Білла, мене нашпиговували італізованими пригодами американських та французьких героїв.

Що ж, якщо так дійсно виховували дітей за диктаторського режиму, то я б сказав, що це виховання було доволі м’яким і кволим.

Ет, ні, ніяке воно було не кволе. Наступного дня мені втрапили до рук перші по-справжньому італійські пригоди — «Італійська молодь, гуртом у всьому світі» Піни Балларіо. Ілюстрації там були кольоровими, на них вигравали яскраві червоно-чорні кольори.

Кілька днів тому, побачивши в кімнаті Жуля Верна і Дюма, я відчув, ніби колись читав їх, усамітнившись на балконі. Тоді я не надав цьому жодного значення, адже то був радше короткочасний спалах, а не справжнє відчуття: дежавю. Але зараз до мене дійшло, що у цьому будинку, просто посеред дідового крила, дійсно є балкон, і ймовірно, саме там я жадібно ковтав пригоду за пригодою.

Щоб знову відчути, як це — читати на балконі, я, взявши «Італійську молодь, гуртом у всьому світі», вирішив перечитати її саме там. Я навіть зробив спробу вмоститися на перилах, подриґаги ногами, устромивши їх у щілини. Але, на жаль, не ті вже були ніжки — у щілини не пролазили. Я пікся на сонечку, аж поки небесне світило не сховалося за будинком, послабивши свій жар. Таким же палючим було сонце Андалусії, принаймні колись я думав саме так, навіть якщо