Читати книгу - "Книга Балтиморів"

і Гіллель з Вуді покинули приватну школу, щоб вступити до муніципального ліцею в Баккері-Гай, що славився своєю футбольною командою. Дядечко Сол і тітонька Аніта, звісно, не збиралися записувати Гіллеля до муніципальної школи, та футбольний тренер із Баккері прийшов, щоб особисто вмовити Вуді перейти до них. Сталося це за кілька місяців до того, як вони скінчили останній навчальний рік в Оук-Трі. У неділю в двері Балтиморських Ґольдманів подзвонив несподіваний гість. Обличчя того чоловіка видалося Вуді знайомим, тому він відчинив, хоч і не міг пригадати, де саме бачив його.

— Ти Вудро, еге? — з порога запитав чоловік.

— Усі називають мене Вуді.

— Мене звати Оґастес Бендгем, я тренер футбольної команди в ліцеї Баккері-Гай. Твої батьки вдома? Я хотів би, щоб ми утрьох побалакали.

Тренера Бендгема прийняла тітонька Аніта, дядечко Сол, Вуді й Гіллель. Уп’ятьох сіли вони в кухні.

— Так ось, — сказав він, нервово крутячи в руках склянку з водою, — вибачте, що прийшов без запрошення, та я хочу зробити вам трохи незвичайну пропозицію. Якось мені довелося бачити, як Вуді грає в футбол. Він дуже обдарований. Він справді талановитий хлопець. У нього надзвичайний потенціал. Я хотів би узяти його до ліцейської команди. Знаю, що ваші діти навчаються в приватній школі, а Баккері муніципальний заклад, але моя команда в числі найкращих цього року, тож, гадаю, з таким гравцем, як Вуді, у нас будуть всі шанси стати чемпіонами. Та й у місцевій команді він не ростиме, а як гратиме у шкільному чемпіонаті, то техніка його таки поліпшиться. Гадаю, це буде добра нагода і для Баккері, й для Вуді. Загалом, я ніколи не прошу батьків записати їхніх дітей в Баккері, аби лиш мати ще одне обдаровання в моїй команді. Добираю з тих, що є, така моя робота. Але тут особливий випадок. Я ще не бачив у цьому віці жодного гравця такого рівня. Тож мені дуже хочеться, щоб Вудро грав у нашій команді від початку навчального року.

— Баккері не найближчий муніципальний ліцей від нас, — зауважила тітонька Аніта.

— Правда, але вам нема чого турбуватися. Розподіл школярів поміж різними навчальними закладами можна легко залагодити. Якщо ваш син захоче навчатися в Баккері, то він піде в цю школу.

Дядечко Сол обернувся до Вуді.

— Що ти думаєш?

Вуді трохи повагався. Потім сказав тренерові:

— Чому я? Чому ви хочете, щоб я пішов у ваш ліцей?

— Тому що бачив, як ти граєш. І такого гравця мені не випадало бачити за всю мою кар’єру. Ти кремезний, тяжкий і бігаєш зі швидкістю світла. Ти вартий двох чи трьох моїх гравців. Не кажу це, щоб ти розпускав хвоста. Ти далекий від досконалості. Тобі доведеться тяжко працювати. Гарувати як ніколи. Я особисто наглядатиму за тобою. Не маю ніякого сумніву, що завдяки футболу ти здобудеш стипендію в будь-якому університеті Америки. Але думаю, тобі ніколи буде ходити на лекції.

— Що ви маєте на увазі? — запитав дядечко Сол.

— Гадаю, цей хлопчина стане зіркою НФЛ. Повірте, я загалом не дуже щедрий на компліменти. Але те, що я бачив останніми місяцями на полі…

Упродовж наступних кількох днів пропозиція тренера Бендгема була єдиною темою розмови за столом у Ґольдманів. У кожного були свої причини гадати, що членство Вуді в футбольній команді Баккері — це важлива новина. Прагматики дядечко Сол і тітонька Аніта вважали, що для Вуді то був єдиний шанс вступити згодом до порядного університету. Гіллель зі Скоттом, що негайно взяли на себе роль оракулів, провіщали Вуді славу і гроші.

— Знаєш, скільки заробляють фахові футболісти? — збуджено запитав Гіллель. — Мільйони! Вони гребуть мільйони доларів. Вуді, це просто чудово!

Навели довідки. Баккері-Гай був хорошим ліцеєм, а його футбольна команда славилася. Коли тренер Бендгем прийшов до Балтиморів дізнатися, що вони там вирішили, його зустріли Вуді, Гіллель і Скотт — вони вже на нього чекали. «Я піду до Баккері грати в футбол, якщо ви влаштуєте, щоб до ліцею перевели і моїх друзів Гіллеля й Скотта».

Потім довелося умовляти Скоттових батьків, щоб вони дозволили їхньому синові навчатися в тій муніципальній школі, а вони до того були не дуже охочі. На запрошення тітоньки Аніти вони якось прийшли вечеряти до Балтиморів без сина.

— Дітки, — сказала пані Невіль Вуді з Гіллелем, — ми дуже цінуємо те, що робите ви для Скотта. Та ви повинні зрозуміти, що ситуація непроста. Скотт недужий.

— Ми знаємо, що він хворіє, але ж до школи він мусить ходити чи ні? — запитав Вуді.

— Любі мої, — м’яко втрутилася тітонька Аніта, — Скоттові, може, ліпше буде в приватній школі.

— Але ж він хоче ходити разом із нами до Баккері, — наполягав Гіллель. — Було б несправедливо покинути його самого.

— Треба дуже берегти його, — сказала Джилліана. — Знаю, що ніхто з вас не хоче йому лиха, та цей ваш футбол…

— Не турбуйтеся, пані Невіль, — сказав Гіллель, — бігати він не буде. Ми посадимо його у візок, а Вуді везтиме.

— Дітки, таж він не звик до таких струсів.

— Він такий щасливий разом з нами, пані Невіль.

— Дітлахи кепкуватимуть з нього. У приватній школі він буде в безпеці.

— Нехай тільки хто спробує, ми вмить розтовчемо йому носа, — чемно пообіцяв Вуді.

— Щоб ніхто там нікому носа не розбивав! — обурився дядечко Сол.

— Перепрошую, Соле, — відказав Вуді. — Я тільки допомогти хотів.

— Це нітрохи не допоможе.

Патрик узяв дружину за руку.

— Джил, Скотту так добре з ними. Ми ще ніколи не бачили його таким щасливим. Нехай іде до тієї школи.

Урешті Патрик із Джилліаною дозволили Скоттові йти до школи Баккері-Гай, куди його й перевели разом із Гіллелем та Вуді восени 1994 року. Побоювання його батьків були небезпідставні: в привілейованому світі Оук-Трі їхній син був під надійними захистом. Через хворобливий вигляд Скотт від першого ж дня в ліцеї став мішенню кпин для всіх школярів. На нього озиралися, з нього глумилися. Того ж таки першого дня він заблукав у нескінченних коридорах ліцею і запитав в однієї дівчини, як пройти йому до свого класу, а після уроків хлопець тієї дівчини, кремезний випускник-лобуряка, впіймав його в коридорі, викрутив руку і з розгону застромив головою в шафку без дверей. Коли Вуді з Гіллелем витягли його відтіля, хлопчина плакав гіркими слізьми. «Не кажіть нічого моїм батькам, — благав їх Скотт. — Як вони дізнаються, то заженуть мене до іншої школи».

Треба було щось удіяти. Після короткої наради Вуді з Гіллелем вирішили, що Вуді завтра зранку відлупцює того лобуряку, щоб усі школярі знали,