Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Я обіцяв небові тисячу див, аби лиш воно наділило мене муковісцидозом. Щоб прискорити божественний процес, я потайки лизав Скоттові виделки і пив із його склянки. Коли він кашляв коло мене, я підходив ближче і роззявляв рота, щоб перейняти від нього бактерій. Урешті пішов до лікаря, та, як на лихо, він сказав, що я в щонайкращій формі.

— У мене муковісцидоз, — підказав я йому діагноз.

Він зареготав.

— Еге, — обурився я, — ви ж зважайте на те, що я хворий!

— У тебе нема ніякого муковісцидозу, Маркусе.

— А ви звідки знаєте?

— Звідти, що я твій лікар. Ти здоровий, як ніхто.

Жодні вихідні в Балтиморі не минали без Александри. Вона втілювала собою все те, про що ми могли тільки марити: чудернацька, розумна, красива, мрійлива. Найдужче вабив нас у ній, звісно ж, її музичний хист. Ми були першими справжніми її слухачами: вона запрошувала нас до себе, брала гітару і грала, а ми зачаровано слухали. Грати вона могла цілими годинами, і нам та гра ніколи не набридала. Вона виконувала власні мелодії й питала, як вони нам. Вуді з Гіллелем варто було тільки натякнути, і тітонька Аніта записала їх на курси з гітари. Коли ж я попросив, щоб і мене батьки записали туди, моя матінка відтяла: «Грати на гітарі? А нащо воно тобі?» Гадаю, якби я захотів навчатися грі на віолончелі чи арфі, вона не знайшла б у цьому нічого незвичайного. Вона хотіла, щоб я став віртуозом, оперним співаком. Та коли я казав їй, що хочу стати зіркою популярної музики, вона бачила, як я перетворююся в шаленця з довгим немитим волоссям.

Александра стала першим і єдиним членом Ватаги Ґольдманів жіночої статі. Вона умить долучилася до нас, і ми вже думали, як це могли так довго жити на білому світі без неї. Вона їла з нами піцу в Балтиморів, ходила з нами до Мертвого дому, де мешкав батько тітоньки Аніти, і навіть виграла там почесний інтерґольдманівський приз на перегонах в інвалідних візках. Та й «Доктора Пеппера» могла вона випити стільки ж, як і ми, і так само гучно потім відригнути.

Родина Невілів мені страшенно подобалася. Враження було таке, наче в тому Балтиморі мешкали тільки виняткові люди. І Невілі для мене були доказом того, бо це була така сама приваблива і гарна родина, як і Ґольдмани. Патрик працював у банку, а Джилліана була трейдером. Приїхали вони з Пенсильванії кілька років тому та походили з Нью-Йорка. До нас вони ставилися дуже добре. Двері їхнього дому завжди були відчинені перед нами.

Присутність Александри у Балтиморі, та й узагалі знайомство з родиною Невілів, у стократ посилила і моє палке бажання бувати там, і відчай, коли відтіля доводилося їхати. Адже до смутку домішувалося ще почуття, якого я не досі не мав до своїх братів: ревнощі. Сидячи самотою в Монклері, уявляв собі, як Вуді з Гіллелем заходять до неї після уроків. Уявляв, як притуляються вони до неї, й мене охоплювала лють. Страшенно лютував я, уявляючи, як цілує вона генія Гіллеля або мацає м’язи здорованя Вуді. А хто був я? Ні здоровань, ні геній, просто хлопчина з Монклера. Якось мене охопило таке сум’яття, що на уроці з географії я написав їй листа, в якому шкодував, що не живу в Балтиморі. Той лист переписав я на хорошому папері, причому тричі перевірив, щоб кожне слово буле гарне, і надіслав швидкою поштою з повідомленням про вручення, бо хотів бути певним, що вона отримала його. Та вона нічого не відписала мені на нього. Разів п’ятнадцять телефонував я на пошту і залишав номер свого телефону, хотів дізнатися, чи отримала той лист Александра Невіль, Генсон Креснт, Оук-Парк, Меріленд. Що ж, вона отримала його, прийшло повідомлення з її підписом. То чому ж вона не відповідає? Може, лист перехопила її матінка? А, може, соромиться зізнатися в почуттях до мене, і це заважає їй писати? Коли я нарешті приїхав до Балтимора, то перше, що запитав у неї, чи отримала вона мого листа. І вона відказала: «Авжеж, Маркусику. Дякую». Уявіть собі, я надіслав їй такий гарний лист, а вона тільки каже: «Дякую, Маркусику». Почувши, як вона назвала мене, Вуді з Гіллелем аж полягали од реготу.

— Маркусику! — захлинався Вуді.

— А що то за лист? — насмішкувато запитав Гіллель.

— Не ваше діло, — буркнув я насуплено.

Александра відказала:

— Дуже гарний лист. Писав, що хотів би жити в Балтиморі.

Вуді з Гіллелем зареготали мов дурнуваті, а я аж заціпенів і весь зашарівся від сорому. Мені здалося, ніби поміж Александрою і одним із моїх братів щось зав’язалося і, за певними ознаками, це був Вуді. Нічого дивного, бо всі дівчата і навіть жінки розпускали перед ним хвости, він же був такий вродливий, кремезний, поважний і таємничий. Я теж був би не проти, щоб мене, як і його, покинули батьки, аби лиш потрапити в родину Балтиморських Ґольдманів!

Вихідні вже закінчувалися, Александра сказала мені: «До побачення, Маркусику», і серце моє стиснулося. А потім вона запитала:

— Ти приїдеш наступними вихідними?

— Ні.

— Ох, так шкода! То коли ти приїдеш?

— Хтозна.

Тієї миті мені здалося, ніби вона вділяє мені особливу увагу, та мої брати відразу ж зареготали наче макаки і сказали: «Не переживай, Александро, незабаром ти отримаєш гарного любооовного листа».

Вона теж засміялася, і я засоромлений поїхав додому.

Тітонька Аніта відвезла мене на вокзал. На пероні мене чекав брудний негарний хлопчак. Я повинен був стати ним і передати йому пречудове золоте руно Балтиморів, а він простягнув мені торбу на сміття, в якій був брудний, смердючий костюм Монклерів. Я знову вбрав його, поцілував тітоньку і сів у потяг. Опинившись у купе, я не втерпів і заплакав. Попри мої благання, жодні урагани, торнадо, снігові бурі й інші катаклізми, що шаленіли в Америці цими роками, не перемістилися до Балтимора, коли я був там, щоб продовжити моє перебування в ньому. До останньої миті сподівався я раптової природної катастрофи або ж неполадки в залізничному устаткуванні, що завадила б відправленню потяга. Хоч якої, аби лиш тітонька забрала мене і повезла до Оук-Парку, де мене чекав дядечко Сол, мої двоюрідні брати і Александра. Та потяг завжди рушав і віз мене до Нью-Джерсі.

*

Восени 1994 року нам пора було переходити в ліцей,