Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона, усміхаючись.

Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя глянула на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи…

Устя розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього Параскева, але їй однак здавалося, що з дитиною може статися щось лихе…

— Ну, ти, чого замовкла? — сердито озвалася Фітне.

— Пані, — заридала Устя й упала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!

— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.

— Пані, благаю…

— Казку!!!

Ковтаючи сльози, Устя розповідала казку. Сльози текли по схудлих щоках, палало обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила…

Вона глянула на господиню, та спала.

Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колихала малого Тодорка.

— От і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.

Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямочки на ступнях Тодоркових ніг…

— Це така фарба. З країни Чин[9]. Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.

…Тодорка забрали від Усті наступного дня. Вона була в господині, вислуховувала довгі й нудні повчання. І враз шпигонуло в серце. їй почувся за дверима дитячий плач… Щось говорила Фітне, але Устя її не чула.

Нарешті господиня відпустила її. Устя кинулася до свого закутка, мацнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорка ніде не було. Вона билася головою й грудьми в замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їм руки, а турки тягли її назад, Устя волала, скільки було в неї сили, несамовито кричала.

Нарешті її кинули до ніг Фітне-ханум. І тоді Устя закричала:

— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан! Чингиракли-йилан! Алчак-ханим![10]

Били Устю камчею[11] так, що шкіра репалася на ній, а вона дряпала руками землю й кричала:

— Фітне — чингиракли-йилан!

Потім вона вже не відчувала болю, тільки, мов крізь сон, чула, як на її тіло опускається щось важке й нещадне…

Її відливали водою і знову шмагали, аж поки кати не потомилися.

Стара болгарка прокралася наступного дня до Усті, знайшла її напівпритомну, зашепотіла:

— Тримайся, майка![12] Твій синок живий…

— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.

— Та там же, в тому яничарському притулку. Вірні люди казали.

Устя мовчала. У неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею.

— Усте, слухай, — продовжувала ІІараскева. — Є тут харем-агаси[13] Махмуд. Мій земляк, болгарин. Він служить у ханим-ефенді Єлени…

Устя мовчала. Їй було однаково.

— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Він мій земляк, у нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.

Устя заридала.

— Єлена — гречанка, — вела своєї Параскева. Далі її шепіт перейшов просто на шелест: — Вона — дружина султана. Тільки султан зараз її не любить, от і відпустив у Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає…

Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий самий мучитель, як і всі інші султани.

— Завтра прийдуть по тебе, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш служницею в Єлени-ханум… Турки не дозволяють, щоб хлопчиків виховували жінки, але Єлена — не туркеня, вона дозволить…

А султанчук був звичайнісінький чорноокий хлоп’як, як Устин брат Петро шість-сім літ тому. В ньому нічого не було ні султанського, ні мучительського.

«Господи, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях’ї виросте колись султан Ях’я, самого імені якого боятимуться в усій Туреччині й поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть бабай-ага і султан Ях’я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки…»

Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було погратися, попустувати. Якщо воно хотіло вилізти на дерево, несли драбину, але по драбині лазити Ях’я не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити султанчук, сипахи[14] та яничари.

Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев’ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі.

«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, озвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»

Вона дивилася на Ях’ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Параскева одного разу переказала, що живий-здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»[15], хоч його там ніхто цього не вчив… У неї несамовито боліло серце, але вона була рада хоч знати, що Тодорко живий, що він десь тут, поряд.

Якось Усті наказали півдня побути біля султаненяти.

Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на підставці — книжки.

Вона привіталася за мусульманським звичаєм. Хлоп’як витріщив на Устю чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно, цій незнайомій жінці?

— Ти з яких країв, жінко? — намагаючись говорити суворо, запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.

Устю вразило знову, що отаке мале хлоп’я звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба як завгодно.

— Я з України, — відповіла Устя. — Ти не знаєш, що це таке.

— Розкажи мені казку свого краю, — сказав Ях’я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про воїнів.

Й Устя почала розповідати про Івана — селянського сина.

Ях’я слухав, не перебивав. І тільки наприкінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:

— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших