Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

Місяць роботи, перша (дуже щедра!) зарплата, грандіозні мрії…

І вчорашній день, який змінив усе.

Касіал вирушив до військового училища. Флору поінформували, що з Торі-Ейл вона має забратися протягом трьох днів, і пообіцяли значну компенсацію за порушення контракту. Флора розраховувала одержати її завтра зранку і пробути на Віанді ще кілька місяців. Ну а потім як складеться… Якщо не вдасться знайти роботу, доведеться повернутися додому і визнати: із незалежністю нічого не вийшло.

Але зараз між сякими-такими планами і реальністю простягалися десятки кілометрів, грозова ніч і порожні кишені. Флора не уявляла, що робити. Вона ніколи не замислювалася про такі ситуації. З її погляду, вони просто не могли трапитися з тим, хто дотримується правил і не порушує закон.

– Дівчино, метро закривається. Будь ласка, залиште станцію.

Втомлений службовець говорив монотонно і без ворожості. Здавалося, він теж не в захваті від того, що доводиться виганяти людину під крижану зливу, але веління звідкілясь зверху не залишає вибору.

Флора вийшла у підземний перехід. Зупинилася неподалік невеликої групи на вигляд безпритульних людей, що грілися біля запаленого сміття, тужливо подивилася на пелену дощу. Спробувати добігти до найближчого кафе? Вона взагалі не орієнтувалась у цьому районі та не уявляла, які заклади є поблизу.

«Хоч би працював інфонет!» – подумки попросила Флора, помітивши загальнодоступну інфопанель, напівприховану захисним козирком.

Інфонет працював. Панель – ні. Вона стала жертвою чийогось поганого настрою і щирилась видертими проводами.

– Загубилася, мала? – Позаду хтось грубо розреготався. – Приєднуйся, компанія у нас тепла. Як будеш милою, то не тільки обігріємо, а й нагодуємо. Чи тебе додому провести? Га? Живеш де, нещасна?

Флора різко обернулася. Ні, вона не збиралася більше боятися! Викрадення, пограбування, дива з поліцією – на сьогодні адреналіну досить! Віанда – не джунглі, а цивілізована планета з рівнем життя близьким до середнього. Нема чого себе накручувати!

– Аві-Ейл, сімсот шість далеко звідси? – Ця адреса засіла в пам’яті і зірвалася з губ, бо інших тем для розмови на думку не спало.

Люди біля вогню сполошилися, ніби пролунало небезпечне кодове слово.

– Та щоб тебе!.. Теж із цих?.. Вам тут медом намазано?!

«Кому – нам?!» – але питати не було кого – підземний перехід спорожнів миттєво.

– Її бояться? – прошепотіла Флора. – Ця Жасмин така страшна? Хто вона? Ой! От же ж я!..

Поряд із поламаною інфопанеллю висіла невелика, щедро розмальована мапа, що на перший погляд мало відрізнялася від розписаних стін. Незважаючи на велику кількість міток і непристойних коментарів, зорієнтуватися на ній було не важко. Аві-Ейл, сімсот шість розташовувався за сто метрів від виходу з метро.

«…звертайтеся будь-коли», – майнув спогад про оголошення.

І невідома Жасмин теж цікавилася смертю Ділена Рокса…

Невже сама доля натякала на зустріч?