Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

виростає змалечку, дарує багато приємних моментів. Листування з батьками, сестрами, братом Михайлом, з родичами є надзвичайно інтенсивним та щирим упродовж усього життя. Вони ділять клопоти про здоров’я одне одного, допомагають виживати психічно й матеріально, іноді надемоційно сперечаються, щоб потім помиритися. Життєвий простір родини Косачів значною мірою сформував характер письменниці, став її опорою та приватним культурним середовищем на все життя. Мати Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова) цілком виправдано писала, що саме її заслуга в тому, що діти, Леся і Михайло (який виступав під псевдонімом Михайло Обачний), стали українськими літераторами. Сестра Ольга згадувала, що дітям змалку здавалося, що «кращої, добрішої, розумнішої за маму на світі жінки нема» [55, с. 890]. Батько також відігравав значну роль у житті Лесі Українки, був особливо уважним до неї, зокрема через хворобу, та «не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї», як зауважує сестра Ольга [55, с. 887]. І все ж родинні стосунки не були зовсім безпроблемними, і пізніше Лариса Косач, не стримавшись, навіть представляла їх Михайлу Кривинюкові, майбутньому чоловікові Ольги, як «хронічне шарпання нервів» [61, с. 33].

У спогадах і коментарях — свідомо чи несвідомо — сестра-біограф звертає особливу увагу загалом на взаємини матері й малої Лариси. Частиною міфологізованої біографії стає, зокрема, згадана вже материна «провина». Ідеться не лише про післяпологову слабкість жінки, але й певну «небажаність» дитини в родині. Виникає тема про особливий характер материнської любові, пов’язаної з ревнощами та симпатією до первістка — сина Михайла. Лариса була «спочатку зовсім нелюбима в неї, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть інші діти», — твердить сестра [55, с. 39]. Наголошує вона й на тому, що Леся була не материною, а батьковою дитиною: «Батько ж Лесю любив завжди сильно з самого початку її життя і до кінця свого життя» [55, с. 39].

Збереглося не так багато листів батька до Лесі Українки, однак вони справді надзвичайно добрі й турботливі. Особлива батькова увага пов’язана зі здоров’ям доньки. Він підтримує її матеріально, піклується про нормальне харчування в поїздках і на курорті, не без гордості й дози доброї іронії називає «великою писателькою». Влітку 1889 року в листі до доньки в Одесу, де вона лікується на Хаджибейському лимані грязьовими ваннами й купаннями, Петро Антонович турботливо пише: «От продовольствие устраивай себе получше и на это денег не жалей, в соленой ванне, хорошей еде, сухом воздухе — вся твоя поправка![5] Про неї ж ми всі більше усего дбаємо і бога благаємо. Скуку выкинь за борт» [61, с. 46]. Уже хворим батько приїздить восени 1908 року до Ялти, щоб побачитися з донькою та її чоловіком Климентом Квіткою. У квітні 1909 року його не стало. Ольга коментувала цей факт дуже зворушливо в листі до сестри: «Я теж рада, що папа таки поїхав до тебе в Ялту і ти бачила його. Він теж був дуже задоволений з того, що бачився з тобою» [61, с. 103].

Петро Антонович Косач, батько Лариси Косач (Лесі Українки). Київ, 1868 року

Історія малої Лариси, однак, зовсім не означає, що мати забувала про неї чи не любила її. «Провина», на якій наголошує сестра-біограф, радше ґрунтується на несвідомих почуттях. Для матері первісток-син красивий, розумний, інтересний, розвинений, а Лариса здається не яскравою, не показною. В «Хронології…» навіть зринає слово «дурна» [55, с. 40]. Це слово, як зауважує Косач-Кривинюк, «в материних устах особливо ранило маленьку Лесю», позаяк вона матір «попросту обожнювала в дитинстві, вважаючи за ідеал у всьому, та якої хороша думка про неї була така Лесі дорога, а погана — така болюча» [55, с. 40].

І все ж дівчинка не обділена любов’ю, зокрема й материнською. Ранні роки її життя щасливі й безпечні: вона здорова, хоча й тендітна, рухлива, весела, любить танцювати, навчається плавати. Її звягельське дитяче життя «ще незатьмарене» нічим [55, с. 42]. Олена Пчілка постійно піклується про дітей, у листі до матері в Гадяч вона не раз бідкається: «Ах беда с детьми! Сколько с ними забот и тревоги, я просто дрожу за них»[6] [59, с. 45]. А інформуючи матір про навчання дітей (Лариси й Михайла), вона коментує, що «науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша[7]. От, но вже “письменна та друкована буде”» [59, с. 19].

Зрештою, питання про материну «провину» має не лише персональний зміст і не вичерпується материнською ревністю. Воно торкається й ролі та становища жінки-матері в тогочасному суспільстві, з одного боку, і ставлення до дітей — з другого. В умовах неконтрольованого й інтенсивного дітонародження жінка в патріархальному соціумі змушена народжувати часто й не завжди спроможна повноцінно відновити свій організм для кожної вагітності. Звичайно, це стосувалося передусім соціальних низів: багатодітних селянських родин, міської бідноти. Однак відсутність раціонального планування щодо дітонародження характеризувала й життя дворян. У родині Косачів було шестеро дітей. Первісток Михайло народився в липні 1869 року, коли Ользі Петрівні було 20 років. Через півтора року, 1871-го, з’явилася Лариса, 1877 року — Ольга, 1882 року — Оксана. Микола народився 1884 року, а Ізидора — 1888 року, коли Лариса мала вже 17 років. Про те, що Олена Пчілка досить тяжко відхворіла після народження останньої дитини, свідчить Лариса Косач у листуванні з родиною Драгоманова.

Не варто занадто ідеалізувати й ставлення до дітей на ті часи в сім’ях. Оскільки родини зазвичай були багатодітні, а жінки народжували впродовж усього репродуктивного періоду, втрата дитини сприймалася по-іншому, ніж у сучасному, модерному світі. Велика дитяча смертність була спричинена насамперед зовнішніми умовами: браком гігієни, зокрема у великих містах, рівнем медицини та стигматизацією хворих у традиційному суспільстві. Хвороба значно зменшувала можливості для виживання в дитячому віці. Це стосувалося не лише бідних родин, але й заможних.

Психологічно й інтелектуально погляди на дитинство й дитячу смертність у другій половині XIX століття формуються не без впливу дарвінівських уявлень про природний відбір. Хвороба й дитяча слабкість сприймаються при цьому як такі, що не вписуються в уявлення про «нормальність» і не сприяють біологічному виживанню. Схожі думки зринають навіть у родині Косачів. Отож, коли Олена Пчілка довідується, що Петро, син Івана Франка, нездужає не на сухоти, як гадалося, а має «англійську слабість», себто епілепсію, вона у вересні 1891 року, тобто тоді, коли Ларисі вже близько двадцяти років,