Читати книгу - "Неочікуваний Хелловін, SillVall"

— Я люблю цю історію, — мовив Сивар, всівшись слухати оповідання.
— Минулого Хелловіна для мене все пішло не дуже добре. Я ходив, шукаючи з ким відсвяткувати. Навіть думав піти в село, але не хотів лякати смертних. Тож попрямував до русалок. Я їх не дуже люблю, але з ними хоча б весело. Та цього разу там зібралася вся нечисть, яку я тільки знав, навіть ті, про кого й не чув. Скільки привидів за своє життя я не бачив — такого не зустрічав. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Лишився на березі, спостерігаючи.

І ось земля загуготіла, і крізь простір з’явився він. Вперше я побачив таке могутнє створіння. Я навіть не знав, хто це, але відчув, як мої вуса здригнулися від напруги. У повітрі витав запах риби. Я сидів і спостерігав за тим, що відбувалося на річці. Там розгорталося цікаве дійство.

Кожен із привидів почав малювати кола навколо себе. Крізь темряву я мало що бачив, але точно скажу, що ті привиди, ніби заворожені, синхронно запалювали свічки й ставили їх довкола себе.

Тоді я злякався так сильно, що не міг поворухнутися. Ще не здогадувався, що вони роблять. Зараз, уже знаючи Амадора, можу сказати, що він просто любив збирати вечірки для нечисті. Але тоді для мене ця мовчазна сцена виглядала жахливо. Та я не побоявся і сміливо пішов перевірити, що відбувається.

— Не бреши, Мокош. Ми всі там були. Ти ховався там майже до кінця свята! Вийшов тільки, коли тебе за комір витягли. І то, пручався, наче тебе там їсти збиралися, — втрутився Лютогор.

— Звідки ж я знав, що не збиралися? Не заважай мені розповідати, — парубок сердито відповів і продовжив:

— Тож сидів я і спостерігав, як із-під води піднімалися створіння. Тишу порушив тихий спів. Майже в один момент вся нечисть почала співати. Мені набридло сидіти у кущах, і я теж почав підспівувати. Та дарма — мене помітила вона.

Парубок кивнув у бік Ади.

— А ти ж знаєш її: язик за зубами точно не тримає. Вона заверещала, подумавши, що людина за ними стежить. Я вскочив на ноги й помчав геть. Серце так гучно билося, що я думав, воно не витримає. Уся нечисть кинулася за мною. А я тікав. Повз мене пролітали темні силуети дерев. Ноги німіли від темпу. І ось перед моїми очима з'явився спалах. Я впав, утративши рівновагу, і в очах усе роздвоїлося. Я думав, це кінець. Але ні — Амадор просто стояв і дивився на мене, як на найдивніше створіння, що коли-небудь бачив.

— Ти себе зі сторони не бачив, — додав песиголовець. — Такий нікчемний вигляд мав. Так і хотілося тебе з’їсти.

— Та замовкни вже! Тебе ніхто не питав, — обурився Мокош. — Досить знущатися.

— Справді, хлопці, не сваріться. Нам скоро вже йти, а історію навіть не дорозповіли, — втрутилася Леля.

— Дайте нарешті закінчити, — підвищив голос Мокош. — Амадор підняв мене з землі. І зрозумівши, що я звичайний водяник, на його обличчі з'явилася моторошна усмішка. Її я ніколи не забуду — така страшна, ніби дивишся в обличчя самому дияволу. Його криві зуби, здається, могли перегризти мою горлянку в одну мить. Очі, підсвічені свічками, здавалися ще жовтішими. Все довкола завмерло. Лише ми з Амадором. Я навіть відчув його холодний подих. І ось він заговорив — хрипким, моторошним голосом:

— Цукерки чи смерть!

У мене серце пішло в п’яти, коли я це почув, а позаду мене почулося легке хихотіння. Я вирішив будь-що уникнути смерті. Я ніколи не чув про Хелловін і не знав, що це жартівливе вітання. Узяв руки в ноги і побіг у єдиний магазин, що знайшов. Я вкрав усі цукерки, які тільки міг забрати з собою. Нічого не шкода, аби жити.

Ви б бачили мій подив, коли я повернувся з мішком, повним цукерок. Ледь доніс його, але Амадор тільки посміявся. Як зараз пам’ятаю його слова: «Хлопче, це ж жарт був. Хелловін як не як». Я ледь свідомість не втратив від страху, а він — жартує! Я ледве стримався, щоб не вдарити його.

— Стримався? — засміявся перевертень. — Ти свідомість утратив! Я тебе бачив тоді — виглядав, як перелякане кошеня.

Мокош ніби почервонів. Його вуса піднялися, а губи стиснулися.

— Скільки можна вже знущатися? Це моя історія, як хочу — так і розповідаю!

— Але ж ми там були, — мовив песиголовець, кивнувши в бік Ади.

— Вірно, Мокоше, — підтримала Ада. — Мавка навіть не знає, який ти пустослов. Ще закохається.

— Та ні, не хвилюйтеся, — втрутилася Леля. — Нехай Мокош розповідає, як хоче.

— Дякую. Знав, що ти краща за цих, так званих друзів.

— Мокоше, не треба так. Ми ж давно дружимо, і саме після того Хелловіна ми й стали друзями, — сказала Ада, дивлячись на нього.

— Так, мені теж весело з тобою, — додав песиголовець з усмішкою на морді.

— І мені теж із тобою весело. А ще ця їжа — просто божественна! — мовив Сивар, завжди голодний перевертень.

Мокош вирішив продовжити:

— Ось після тієї розмови я доєднався до свята. Як ти, Леле, вже зрозуміла, ми з Адою познайомилися саме там. І святкували Хелловін разом. Все завершилося добре. Спочатку я злякався, коли настала північ — усі створіння знову почали малювати кола, ставати на коліна й молитися. Тоді я не знав, що ми святкуємо Хелловін на землі лише до опівночі. А потім продовжуємо святкувати вже в царстві мертвих, разом із засновником міста. Ми з Амадором навіть зблизилися тоді, можна назвати нас друзями.

— Ні, — тихо прошепотіла Ада Лелі на вухо. — Амадор навіть імені його не пам’ятає. Для нього наш Мокош — просто дивак із мішком цукерок.

— Я все чую! — вигукнув Мокош.

— Вибач, вибач, мовчу, — зніяковіла Ада.

— До речі, вже за десять хвилин буде дванадцята. Нам час збиратися в подорож, — додала вона.

Леля непомітно намагалася встати з-за столу. Вона не хотіла потрапляти в царство мертвих. Адже, якщо туди зайдеш, назад вже не повернешся. Живим — точно. І хоча її нові знайомі були веселими, вдома чекала мама. І на добровільну смерть Леля йти не збиралася.

— Стій. Ти куди?
— Та я, напевно, піду. Вже час.
— Стій, мавко. Ти що, ще жодного разу не була в потойбіччі?
— Ні. І не збираюся. Тому піду вже. Гарно вам провести Хелловін.
— Сиваре, Лютогоре, ви ж уже намалювали коло навколо будинку?
— Звичайно. Все зроблено, — відповіли вони.