Читати книгу - "Неочікуваний Хелловін, SillVall"

Хелловін – це свято нечисті. У святкову ніч межа між світами стає такою тонкою, що з потойбіччя до нас проникають сутності. Вночі люди одягаються в костюми, аби замаскуватися серед них. І ти не помітиш їх у натовпі. Та нечисть не спить. Вона святкує містичне свято прямо перед днем святих.

Навіть у маленьке село на березі річки прийшла традиція святкувати Хелловін. Особливо свято чекали підлітки. Будинки були прикрашені гарбузовими головами, а по вулицях бігали дітки із цукерками в руках. У повітрі витав солодкий запах пирогів, а містичні створіння вже ховалися серед народу, аби відсвяткувати жахливо-цікаве свято.

Лелі цього літа стукнуло шістнадцять. Вона навчалася в одинадцятому класі. На вигляд вона була гарна: світло-руде волосся сягало талії, а у блакитних очах завжди читалася радість. Дівчина не дуже любила свята і на вечірки в селі ходити не дуже любила. Та цього року все сталося не так, як гадалося.

Стояв осінній ранок. Сірі хмари затягнули небо, а на землі вже лежало чимало пожовклого листя. Леля йшла у своїх думках вузькою степною дорогою неподалік річки. На траві лежали краплі мли, що з'явилися після холодної ночі. Повітря було чисте. І навіть уже відчутний осінній холод не додавав смутку — дні були ще достатньо теплі.

Раптом пролунав оклик:  

— Леле! — хтось низького зросту з необережно зачесаним волоссям гнався за дівчиною.  

Звичайно, Леля знала його. Тарас. Той був її однокласником ще з першого класу. Все життя вони прожили на сусідніх вулицях, їхні батьки теж дружили.

— Привіт. Як ти тут опинився? Знаю, що не ходиш цією дорогою. Тож давай, пояснюй.  

— Просто я знав, що ти тут. А ще я в курсі, що ти не любиш вечірок. Але тому я і тут — переконати тебе, що це гарна ідея.  

— Що вже за свято?  

— Хелловін. Уявляєш? Перед Днем Святих відзначається це страшне свято, і ти маєш там бути. Всі з класу збираються у закинутому будинку. Будемо пити пунш і розповідати страшні історії під світлом ліхтариків. Моторошно, чи не так? Як ти любиш! А ще там буде їжа, все безкоштовно. Для тебе, звісно, ти — VIP гість. Подруга організатора.

Тарас був парубком дуже, а іноді й занадто активним. Всі ініціативи в організації він брав на себе. А ще Тарас був милим і щирим. Хоч у свої 16 і мав не дуже високий зріст, це його не хвилювало, як і всіх інших, кому він подобався.

Леля, звісно, відмовилася би від цієї задумки, якби не такий благальний погляд хлопця. Хіба можна було відмовити? Та й дівчина дійсно любила фільми жахів і смачно поїсти. Тому ідея піти відсвяткувати Хелловін була не такою вже й поганою. Тим паче, якщо всі будуть.

— А дрес-код буде? Костюми чи ще щось?  

— Звичайно! Це ж тематична вечірка. Тому сьогодні о восьмій чекаємо тебе у закинутому домі.

Леля кивнула й пішла до школи разом із парубком. І ось, було вже шість годин. Дівчина пришвидшила свої збори. На це свято вона обрала образ мавки. Ця істота з української міфології була чимось схожою на русалку. Зазвичай мавками називали душі утоплениць, що так і норовили забрати когось із собою.

Знайти одяг не було проблемою, а от із волоссям довелося постаратися. Довгу сорочку з зав'язками Леля знайшла у материній шафі, а перуку — довелося йти й просити у подруги, яка захоплювалася містичними створіннями. Крім зелених мавчиних перук, та ще мала статуетки, ритуальні свічки й полотно, на якому можна було прочитати долю. Ну, принаймні так вона думала.

Примірявши на себе цей образ, Леля подивилася в дзеркало. На неї дивилася не вона. Ніби цей перуку змінив її до невпізнаваності. Та дівчині подобався новий вигляд, тож трохи макіяжу — і вона була готова виходити.

Леля хоч і не знала, де точно знаходиться те місце, думала, що легко його знайде. Село маленьке, а закинутих будинків кілька, не більше. Тож без сумнівів вона вийшла на дорогу.

Вечоріло. Сонце ховалося за горизонтом, і тепер вулицю освітлювали ліхтарі всередині гарбузів, які місцеві люб’язно повісили на огорожі. Леля йшла все далі й далі, та як на зло, не бачила жодного закинутого будинку. Всі були дуже навіть жилі.

І ось, через 15 хвилин, стало зовсім темно. Леля запізнювалася. Вона не любила приходити невчасно, але цього разу була її неуважність. Могла б і спитати, куди йти. Нарешті на горизонті з'явився якийсь дім. На вигляд закинутий, але у вікнах горіло світло. Схоже, Леля нарешті дійшла до місця і не залишиться без смачної їжі.

Дівчина підійшла ближче і штовхнула двері. Ті тихо заскрипіли, ніби вітаючи нову гостю. Леля увійшла і подивилася вперед.

Цього будинку вона ніколи раніше не бачила. А це місце вона знала добре. Така містика сподобалася Лелі. Якщо вона бачила якийсь моторошний будинок, який з'явився нізвідки, то точно пішла б туди.

Перед нею був довгий коридор. На підлозі лежав червоний килим. Та не встигла Леля й кроку ступити, як навколо неї почали збиратися люди.  

— О, Леля! Нарешті ти прийшла. Ми вже зачекалися. Ти, як завжди, невчасно. Гарна зачіска. Оновила? — почулося з темряви.

Дівчина не впізнала писклявий голос, а коли на обличчя того, хто запитував, впало світло, вона зрозуміла одну річ: це не людина. Створіння було схоже на дівчину десь двадцяти років. Та що це містичне створіння, здогадатися було не важко. Її тіло було білим, ніби сніг, та ще й напівпрозоре.

Леля ледь не скрикнула від страху і роздивилася по сторонах. Ніхто із цієї компанії не був людиною. Справа стояв парубок. Все тіло у нього було зеленим, як водорості, які теж звисали з його волосся. Із чогось схожого на шкіру над губою росли вуса у вигляді закрученого гілля. А замість вух були жабри. Цей хлопець здавався моторошним через його червоні, ніби омиті кров'ю, очі.

 І Леля зі своїх знань про нечисть зрозуміла, що то водяник. Виглядав, ніби з книги. Тільки в більшості розповідей він був старим дідом, а перед нею стояв парубок не більше двадцяти років.