Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Земля й Марс дали прочуханки флотам одне одного

й відправили їх на рипучу пенсію ще кілька місяців тому, а все, що від них лишилося, зараз переважно крутилося в околиці

Кільця. Або десь далеко за орбітами внутрішніх планет. Але Нео

було начхати на них. Тут щось із двадцять чи тридцять великих

військових кораблів стежили один за одним, поки науковці на

всіх своїх можливих суднах зазирали й дослухались, акуратно

зависнувши за пару тисяч кілометрів від Кільця. Грати

військовими мускулами було потрібно, щоб унеможливити будь-який контакт. І всі лишалися наляканими. Навіть у настільки

густо нафаршированому металом та керамікою закуточку

всесвіту, навіть із відносно малим проміром у тисячу кілометрів, які відділяли внутрішні грані окружності Кільця, його шанси

врізатися в що-небудь здавалися примарними. І «нічого»

в порожнечі навколо було значно більше від «чогось». Та якщо

він і протаранить якийсь із кораблів, то потурбуватися про цю

пригоду йому вже не випаде. Тож Нео поклався на волю Діви

Марії і став налаштовувати високошвидкісну камеру. Коли все

станеться, то це відбудеться на такій велетенській швидкості, що

він навіть не розумітиме, чи досяг цілі, поки не проаналізує дані.

Тому й хотілося пересвідчитись, що все потрапить на відео. Він

знову ввімкнув передавачі.

— Хой, — привітався він на камеру. — Говорить Нео. Нео соло.

Капітан з екіпажем в одній особі суверенного гонщика Поясу

«І ке». М’єліста ме. Маю шість годин до найбільшого

сковзунця, відколи Господь створив людину. Ес па мі мама, мила Софія Брюн, Ісус Господь наш і Спаситель. Пильнуйте.

Один змиг, й усе пропустите, ке са?

Подивився готовий файл. Мав гівняний вигляд. Час, мабуть, іще ж лишався. Можна ж поголити миршаву борідку, ну, хоча би

зачесатися. Тепер Нео шкодував, що не займався щодень

вправами, а то виглядав, ніби курча. Тепер уже запізно. Можна, правда, почаклувати з кутом камери. Він летів по балістичний

траєкторії. Не схоже, що йому варто переживати через появу

гравітації.

Він спробував два інші ракурси, поки не вдовольнив своє

марнославство, і перемкнувся на зовнішні камери. Його вступ

тривав трохи більше десяти секунд. Трансляція почнеться за

двадцять секунд, потім переключиться на зовнішні камери.

Понад тисячу кад рів за секунду, але навіть із такими

характеристиками Кільця між кадрами можна буде й не

помітити. Він сподівався на краще. Пізно шукати іншу камеру, навіть якби така існувала.

Він допив воду і пошкодував, що не запасся більшою кількістю

харчів. Протеїновий тюбик з кашицею зараз би не завадив. Уже

скоро. Сидітиме на гауптвахті в землян чи марсіян, з нормальним туалетом, нормальними водою та тюремними

пайками. Нео вже практично мріяв про цей час.

Озвався зі сплячого режиму зв’язок і пискнув щось про

когерентну передачу. Хлопець підключився до сигналу.

Шифрування говорило про те, що це дуже давнє повідомлення

з чорного нету. Когось іще, крім нього, потягнуло на показуху.

Евіта була такою ж красунею, як і раніше, хіба що тепер

жінкою, а не дівчам, якою він її пам’ятав із часів, коли почав

відкладати гроші та будувати «І ке». Простими словами — п’ять

років тому. Але він усе ще був закоханий в неї.

— Еса, унокабатя, — привіталася вона. — Очі світу. Тода ауґе.

І мої теж.

Евіта всміхнулася, і на якусь секунду йому здалося, що зараз

вона задере сорочку. На щастя. Сфокусований сигнал увірвався.

Дві години.

* * *

кораблю, що наближається до Кільця. Негайно відповідайте, або

ми відкриємо вогонь.

Три хвилини. Невдовзі його побачать. До Кільця ще три

хвилини, а його мали побачити тільки на відстані менше ніж

хвилина до нього.

Нео прокашлявся.

— Навіщо, ке са? Навіщо? Говорить «І ке», гонщик са станція

Церера.

— У вас вимкнуто транспондер, «І ке».

— Лажа, еге ж? Допомогти б.

— Радіо у вас чудово працює, але я чомусь не чую