Читати книгу - "Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова"

А нянечки і вихователі знали про це з мого п'ятиріччя. Коли я стала розповідати, який у них одяг під білою формою. І при мені ніхто намагався під форму біле не одягати. Вирахували, що ідеально сірий, який не найсвітліший. А я з самого дитинства не люблю одягати біле. Тому що почуваюся голою.

Наступного разу хлопці прийшли до мене через місяць. Уже вбралися в темно сині штани й сірі футболки. А я змогла похвалитися своїми роботами на стінах.

— Вау, здорово!

— Я сфотографувала і виставила у себе на сторінці фрілансера. Так мене запросили намалювати на стіні в дитячому садочку, сцену з дитячої казки, — похвалилася хлопцям.

Тома і Тіма я стала сприймати як друзів, а через деякий час дізналася, що вони мене сприймають як молодшу сестру. Що теж не може не радувати. Тільки через рік, уже коли трохи освоїлася на новому місці, змогла виїжджати за межі району і гуляти містом. Для мене самостійна прогулянка стрес, різного ступеня тяжкості. Одне це люди дивно реагують на мої очі, це я успішно маскую окулярами. Але залишаються ще прозорі перепони — вікна, двері чи навіть скляні стіни. Частенько врізаюся у двері. Вікна дивом впізнаю в останній момент.

Сьогодні одна з вимушених поїздок у місто складала іспити в академії мистецтва. І обов'язково потрібно бути присутнім. Загалом раз на рік потрібно з'являтися. Минулого року я добиралася на таксі. Цього разу ризикнула на громадському транспорті. А після успішно складеного іспиту пішла шукати, де перепочити і поправити нерви. Знайшла напівпідвальне для мене затишне місце, для звичайних перехожих похмуре. Через його темні відтінки. Для мене це ідеально. Навіть двері впізнала, хоч вони були зі скляною вставкою.

— Добрий день, — привітався бармен.

Молодий хлопець у білій сорочці з чорною жилеткою. З цього я побачила тільки жилетку, і здогадалася про сорочку. Замовила собі чай.

Хвилин за п'ять, коли чай уже трохи вистигав, до мене підійшов високий великий чоловік і хриплуватим голосом запитав:

— Дитинко, ти не заблукала.

Повірившись на барному стільці, перше, що я побачила, були його груди, потім очі самі собою опустилися нижче.

— Ні хріна собі причиндали, — видала пошепки.

— Що ти сказала? — почула я у себе над головою і насилу відірвала погляд від значної чоловічої гідності.

— Кажу, цікава мода зараз на все біле. Не відчуваєте себе голим?

Мабуть щось прозвучало в моєму голосі, що це брутальний чоловік із бородою зніяковів.

— Є трохи, — зізнався він тихо, а голосніше запитав. — Тобі вік узагалі дозволяє тут бути?

— На щастя, так. А то білі безликі кафешки мене вбивають одним своїм білим кольором.

Почувши це, чоловік, вочевидь один із вишибал, пішов у якийсь темний кут.

— Не опускай погляд нижче його грудей, — сказала сама собі тихо.

Краєм ока помітила посмішку бармена. І зрозуміла, що не бачу його штанів.

— Кхм, у вас штани теж білого кольору?

— Так, це форма для персоналу.

— Жесть. Пляму поставиш і відразу видно.

— На те й розраховано, щоб ми були акуратні. Ти зайшла просто ще до відкриття. Зараз хлопці зберуться, і ми відкриємося.

Я мало чаєм не подавилася.

— Тут персонал чоловіки? І ви всі в білому?

— Ну так.

— Пора мені валити. Стільки тестостерону я не винесу відразу.

Але, мабуть, не судилося. Варто було повернутися, як офіціанти заполонили зал. І з ними був їхній господар і всі в білому. Для мене вони всі були голі... миттю відвернулася й уткнулася в чашку з чаєм.

— Каву, будь ласка, міцну!