Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

уперше, при Великій брамі сидів сторож. Цим, однак, уся подібність і вичерпувалася. Добродушного, схожого на діккенсівського містера Піквіка чоловіка, який зі своєї затишної кімнатки виринав з червоним, наче полуниця, носом і в незмінному котелку на голові, давно вже не було. Сторож, який вітав гостей коледжу в 2024-му, сидів за товстою скляною перегородкою і носив флуоресцентну жовту куртку, хоч імовірність потрапити тут під колеса була зовсім мізерна.

— Подивіться в камеру, — кинув він, не піднімаючи очей від своєї комп’ютерної гри. — Е, ні чорта, братику! Це ж чортзна-що. Ти що, з глузду зсунувся?

Стентон на цю тираду не образився: сторож просто розмовляв по телефону з тим, хто складав йому товариство у грі. Нероздільна увага теж залишилася в минулому. Якби ви дозволяли собі дратуватися щоразу, коли люди, спілкуючись з вами, одночасно говорили ще з кимось по телефону, то голова у вас луснула б іще до полудня. Поза тим, якщо ви були хоч трохи відомі, як‑от Стентон, то це взагалі сприймалося як благо. Якщо на вас не дивляться, то й сфотографуватися разом не проситимуть.

Апарат ідентифікував райдужку і пібіпнув, висвітивши інформацію про Стентона. Шлагбаум піднявся, і він спробував одразу ж хутенько проскочити мимо.

Де ж пак: швидкості таки забракло. Пронизливо блакитні очі, худорляве, обвітрене, приємне на вигляд обличчя, коротко стрижене, вигоріле на сонці волосся: переплутати його з кимось іншим було годі, особливо для молодика на кшталт оцього, який цілими днями тільки те й робив, що витріщався у свій телефон.

— Боже мій, це ж ти, га? — бовкнув сторож. — Це ж Граніт.

— Ні, — заперечив Стентон. — Уже ні. Просто Г’ю.

— Дідько лисий! Так і є. Граніт, — наполягав сторож. — Слухай, чоловіче, — знову заговорив він до когось по телефону, — ти не повіриш, хто тут переді мною стоїть. Граніт, уяви собі. Граніт Стентон. Так! Я знаю! Здуріти можна! — І він знову повернувся до Стентона. — Страх як люблю всі ті твої штуки. Аж не віриться, що це справді ти. Чудовезно. Можна з тобою сфоткатися?

Стентон хотів сказати, що, взагалі-то, трохи поспішає, але знав, що така відповідь може принести більше клопоту, ніж користі. Молодик уже вибирався зі своєї тісної кабінки, а Стентон не раз на власному досвіді переконувався, що у таких-от «фанів» захоплення іноді вмить змінюється гнівом і гучними образами, варто їм припустити, що ними нехтують.

— Так. Звісно. Без проблем. З радістю.

Сторож спробував закинути руку Стентонові на плече, але той був понад метр вісімдесят заввишки, та й флуоресцентна куртка сковувала рухи. Тож довелося йому хоч-не-хоч обхопити знаменитість за талію, через що обидва дещо зніяковіли. Потому сторож випростав другу руку і зробив селфі.

— Гарно. Це ж треба, здуріти можна, — сказав він, уже нишпорячи великим пальцем по екрану телефона, щоб одразу ж запостити знімок у мережі. — То що у тебе сьогодні на сніданок, га, Граніте? Напорпаєш собі в нас у дворі якихось черв’ячків? Тобі ж цього на цілий день вистачить, ні? Це білок, він додасть тобі сили.

— Може, й так, — відповів Стентон.

Відомість викликала у нього щиру відразу. Ставати знаменитістю він не мав жодного наміру, хоч і чудово усвідомлював, що сам у всьому винуватий, як не крути. Якийсь час це було весело, та й по-своєму важливо. Короткі відео на тему виживання Стентон почав викладати у мережу, щоб спробувати розбурхати у вічно невдоволеної молоді потяг до пригод; він цим тішився, ба навіть пишався. Чому радісне збудження, що проймає людину, яка випробовує свої сили на лоні дикої природи, мають відчувати лише нащадки аристократів? Йому кортіло виманити бодай жменьку міської шпани з усіляких ґетто кудись у гори й ліси. Та потім він зв’язався, на свою голову, з кількома міськими доброчинними й молодіжними організаціями, й усе вийшло з-під контролю. Стентон став популярною в інтернеті знаменитістю, і за порушення анонімності його витурили з полку. Так, наче всі вони там не хапалися за будь-яку нагоду укласти вигідну угоду з видавцями.

Під аркою величної старої брами Стентон пройшов у Ґрейт-Корт, чи то пак у Великий двір. Там буцімто й нічого не змінилося. Усе й далі було за будь-якими мірками таким самим «великим»: що каплиця праворуч, що фонтан ліворуч. Ті ж самі всипані рінню доріжки, які століттями витоптували студенти. Невичерпний потік яскравих, оптимістично налаштованих юних душ, що забив тут п’ять століть тому. Душ, для яких навіть сум і журба повнилися тремким життям та перетворювалися на поеми й пісні. Пекуча пристрасть, невгамовне честолюбство, нерозділене кохання. Згодом прийдуть зовсім інші печалі.

Невдача. Розчарування. Жаль.

Стентон проминув вхід до каплиці, і на думку йому спали імена, викарбувані на меморіальній дошці, яку встановили на пам’ять про загиблих під час Великої війни. Колись він, молодий студент, сидів іноді тут у дедалі густіших вечірніх сутінках сам-один і читав ці імена. Імена всіх цих молодих людей, безжально стятих у розквіті літ. Тоді йому було страшенно їх шкода. Тепер же він їм заздрив: вони померли на самому гребені хвилі життя. Якраз сходило сонце.

Вони не постаріють, як нам постаріти судилось,

Час їх не втомить, роки — не засудять.

Пощастило ж хлопцям.

3

— Г’ю, мені було так прикро, коли я дізналася про твою страшну втрату, — мовила професорка МакКласкі, наливаючи чай з того самого порцелянового чайничка, який Стентон пам’ятав ще зі своїх студентських років. — То я й подумала: якщо ні тобі, ні мені нема з ким відсвяткувати Різдво, то чому б нам не провести цей день разом?

Запропоновану чашку гарячого чаю Стентон узяв, а от на теплу усмішку, яка її супроводжувала, не відповів.

— Та мені якось байдуже, професорко, — сказав він натомість. — Різдво більше нічого для мене не означає.

— Різдво знаменує народження нашого Спасителя, — зауважила МакКласкі. — Це вже напевне щось та й означає.

— Ну, мене той хлопака не спас.

— Можливо, у твоєму випадку він просто не довів ще справу до кінця.

Стентон зміряв стару професорку довгим, важким поглядом. Мало кого він поважав більше, але ж усьому є межа.

— Я все-таки сподіваюсь, що ви покликали мене сюди не для того, аби запропонувати знайти собі втіху в релігії, — сердито пробурмотів він.

— Аж ніяк, — відповіла МакКласкі. — Я взагалі не думаю, що релігія має втішати. У тім-то й клопіт з англіканцями, наприклад: вони намагаються втішати. А люди в глибині душі прагнуть вогню і сірки. Їм потрібен жорстокий, мстивий Бог, який наказує, що робити, і