Читати книгу - "Казка про кота Мурмасика, Юрій Гадзінський"

* * *

Проїзд перед будинком

          Падіння в порожнечу тривало вічність. Божевільний Джек, лікарі, дощ і сире повітря вже нічого не важили. Втративши будь-яку рівновагу, я впустив із рук контейнер. Тепер наче конфеті, шматки рису з овочами і м’ясо розліталися довкола. Разом з розсипаним пловом падаю в нікуди. Де-не-де помічаю обриси давнього та не дуже минулого. Інші коти. Посмішка Остапа. Мисочка, де він написав М-У-Р-М-А-С-И-К. Мама.
          Я завершив свій шлях і замість твердого покриття підлоги виявив порожнечу. Провал. Мовчазна безодня поглинула всі звуки, запахи. Джека. Цей божевільний день.
          Був цей день за правду, чи ні?
          Мамо… Господарю… Як же боляче…
          Мама розповідала, що моїх братів і сестер забрав потік води, коли всі ми тільки народилися. Тепер же я відчув, що невідомі потоки, які відняли життя моїх рідних, прийшли й за мною. Ми живемо, щоб тішити наших людей, а зайвих – забирає вода. Так мама говорила. От тільки зараз самої води я не бачив. Лишень відчував її холодні дотики. Мамине обличчя так і не можу розгледіти.
          Нещасний дворовий собака, заблукалий у своїй ненависті до світу, що так несправедливо з ним обійшовся. Сусідка, літня жінка тицяє на нього пальцем.
         — Усипити треба пса, нічого йому ходити вулицями, він на людей кидається! Сьогодні же тут будуть навчені люди!
          А ось і я. Настав час прогулятися.
         — Ти мій маленький королику, мій коханий Мурмасю, йди трішки на вулицю, прогуляйся, а потім прийдеш поїсти, м?
          Казав колись Остап, що у мене очі світяться, коли тішусь.
          День як день. Просто чорний кіт вийшов вулицю, як робив це сотні разів до цього. Почувши гуркіт, я повернувся і побачив автівку, що неслася прямо на мене. Під будинком же ніхто ніколи не гасав…
          Мій шлях закінчився не на вулиці Надії. Все відбулося перед вікнами дому. Остап бачив, що сталося.
         — Мурмасику!!!
          Із моєї мордочки цівкою стікає кров додолу. Ніхто не в силі пережити схожого удару. Джек би теж не зміг.
         — Ні, Мурмасику!...
          Господар плаче. Почався дощ. Краплі падають. Я ще зміг якось відкрити очі і припідняти лапи у спробі обняти Остапа. Як умію, по-котячому. Не вийшло.
         — Ні…
          Я люблю тебе.
          Незграбно натягнута сорочка і куртка, черевики із каблуком. Незнайомець більше не дивився на мене із брудного дзеркала ванної кімнати. Відображення тепер не було взагалі. Контейнер, що я продовжував стискати у руках, став холодним, немов крига. І холод проникав далеко під шкіру.
          … Завжди любитиму.

* * *

          На галявині сонячно. Буяє цвіт квітів і трав. Посеред соняшників гасає Джек. Шерсть доглянута, очі радісні.
         — Мурмасику!
          Кіт непевно зробив крок вперед. Повітря – свіже. Спів птахів довкола. В дитинстві Мурмасик не раз влаштовував сафарі на пернатих.
         — Ти не бійся, ходи-но сюди! Тут добре!
          Джек підбіг до колишнього запеклого ворога і лизнув йому носа. Кіт заціпенів від несподіванки.
         — Просто… Ну цей… Ти пам’ятаєш, як запропонував нам більше не ворогувати і дружити?
          І Мурмасик з полегшенням зітхнув.
 

* * *

          Протистояння більше не мало сенсу.
         — Ти як?
         — З твоєю допомогою… Бувало й краще, Джеку.
          Собака знизав плечима. Очі більше не палали агресією. Напевне, мені здалося, але сам пес якось постарів, став повільніше, сутуліше. Він простягнув мені руку. Під неакуратно кусаними нігтями запеклася кров. Либонь, він теж зрозумів щось своє.
         — Ну, пішли, чи як?
          Я зітхнув. Розпутав накінець краватку Остапа, взяв її та пошпурив в калюжу.
         — Пішли.
          Місто зустріло нас тими ж однаковими блоками із будинків та самотніми постатями. Однак дощ більше не лив.
          Дивна річ, але я не відчував образи на Джека. Кроки давалися важко. Через декілька метрів, пес підставив мені своє плече.
 

Присвячується усім домашнім улюбленцям, що пішли від нас передчасно.

Кінець