Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Прокинувшись, я повільно розплющив очі і подивився навколо. Було тихо. Та я продовжував прислухатися, намагаючись зрозуміти, чи точно я сам удома. Ніяких звуків, крім мого власного дихання, не було чути. Серце гучно билося. Думки безладно метушилися в голові. 

Я пильно вдивлявся в кожен куток кімнати, вишукуючи найменший натяк на присутність когось іншого. Але відсутність знайомих кроків чи голосів підтвердила мої підозри — я був сам. Нікого більше не було. Тож я видихнув, відчуваючи полегшення. Повільно встав. Потім сів на краю ліжка і звернувся до свого помічника:

——— Як взагалі рівень рахується? Вчора ти розповідав мені про інвентар. А як щодо рівнів і одиниць досвіду?

——— Досвід дається за вбивство монстрів, виконання завдань або при отриманні чергового досягнення. Для того, щоб перейти на наступний рівень, потрібно зібрати 2000 одиниць досвіду.

Я уважно слухав відповідь, схилившись трохи вперед. Несподівано відчув, наче щось всередині запалало. 

——— Увага, гравець увійшов до гри, — відрапортував відразу мій помічник.

Наступної ж миті моє тіло підвелося з ліжка і почало рухатися до виходу, хоча я не збирався цього робити. Моєму подиву не було меж, коли я зрозумів, що не контролюю свої рухи. Відчуття було дивним і незвичним, ніби я став лише глядачем власного життя. Та все ж я вийшов на вулицю. 

Сонце вже піднялося над горизонтом, кидаючи довгі тіні на землю. Свіже повітря наповнило мої легені.

Невдовзі з'явився і Ярополк. Він не виглядав здивованим, побачивши мене на вулиці так рано. Можливо, він все ж знав щось, чого не знав я? Його впевнений погляд і спокійна постава підсилювали моє відчуття тривоги. 

——— Що відбувається? — хотів запитати я, намагаючись зрозуміти, що відбувалося з моїм тілом.

Моя голова була переповнена жахливими думками. Відчуття паніки росло з кожною секундою. Я намагався зібратися з думками, але страх знову і знову поглинав мене. Однак мої губи раптом сказали зовсім інше, наче вони належали не мені, наче вони діяли окремо від мого мозку…

——— То що, ти допоможеш мені знайти вчителя? — несподівано запитав я.

Чому я сказав це? Що відбувається зі мною? Ярополк нахмурився. Його обличчя набуло серйозного виразу, а зморшки на чолі поглибилися. Він поглянув на мене уважно, наче намагаючись зрозуміти, що робити зі мною далі. Його очі досліджували моє обличчя, і я відчував, ніби його погляд проникав в саму глибину моєї душі.

——— Дай-но подумати, — замислився якраз він, схрещуючи руки на грудях.

Його постать здавалася непорушною, наче статуя. Погляд був спрямований кудись вдалечінь, наче він міг бачити те, чого не бачив я. Його впевненість контрастувала з моїм хаосом. І поки він стояв, я почув голос помічника:

——— Ваше тіло знаходиться повністю під управлінням гравця. Просто виконуйте свою роль.

Ці слова прозвучали, як вирок. Вони відлунювали в моїй свідомості, пронизуючи мене холодним жахом. Я відчув, як холод раптом пробіг по моєму хребту, і відчай заповнив моє серце. Я не знав, що робити. Голова була переповнена запитаннями. Я відчував себе повністю безпорадним. Страх стиснув моє серце крижаними лещатами. Лишень перевів очі на Ярополка. Він все ще стояв. Його погляд був зосередженим і напруженим. Однак обличчя виглядало досить втомленим. Його мовчання тільки підсилювало мій страх. 

Тільки трохи згодом я почув голос помічника:

——— Гравець обрав для вас шлях розвитку.

Я не знав, що означає цей "шлях розвитку", але відчуття безвиході тільки зросло. Я відчував, що моє життя більше не належить мені. 

Ярополк продовжував стояти. Його обличчя залишалося серйозним і зосередженим, а я стояв перед ним, відчуваючи себе маріонеткою в чиїхось руках.  Я хотів запитати: який шлях? Який напрямок обрав для мене гравець? 

Однак Ярополк відповів раніше, наче він знав, що я збирався запитати:

——— Гадаю, ти маєш вивчати військову справу. В місті Belhedge, що недалеко звідси, якраз живе один досвідчений воїн. Він відійшов від справ і саме зараз шукає собі учня, який міг би зайняти його місце. Гадаю, ми зможемо з ним домовитися.

Так найближчі кілька годин ми їхали до міста. Увесь цей час я не міг нічого робити сам. Мої руки і ноги мене не слухалися. Кожен рух, кожен крок був підконтрольний чужій волі. Моє тіло наче було лише інструментом в руках когось іншого. От би хоч раз побачити цього ляльковода!

Однак замість гравця невдовзі я побачив якогось діда в старому халаті, що сидів на терасі свого будинку. Його очі ніби блищали мудрістю і досвідом, а руки були міцними і впевненими, не дивлячись на його поважний вік.

Це був той самий воїн, про якого казав вітчим. Мені його представили, як Деяна. Він не витрачав часу на привітання чи зайві пояснення. Вже за кілька хвилин він взяв мене за руку і розпочав свій перший уроки.

Уроки Деяна були суворими. Кожен день був наповнений важкою працею і безперервними тренуваннями. Ми прокидалися на світанку, коли небо ще тільки починало рожевіти. Потім бігти до річки і назад. Після цього обовʼязково йшли фізичні вправи на витривалість: віджимання, присідання, підтягування. Деян не дозволяв мені зупинитися навіть на мить. Його методи були жорсткими.

Проте, крім фізичних вправ, ми ще й багато працювали над бойовими мистецтвами. Деян показував мені різні техніки бою, від оборони до нападу. Ми тренувалися з мечами, списами і луками. 

Я доволі часто падав на землю, коли він атакував мене під час тренувальних боїв. Але він вимагав від мене, аби я завжди вставав. Здавалося, минуло кілька днів перш, ніж я почув нарешті таку бажану фразу:

——— Гравець вийшов з гри. Увага, гравець вийшов з гри!

Ці слова прозвучали, наче музика. Мої м'язи відразу ж підкорились втомі і я знесилено впав на землю. Відчуття було таким, наче з мене зняли важкий тягар.

——— Гаразд, відпочивай, малий, — посміхнувся Деян. — Зрештою, ми добре попрацювали.