Читати книгу - "Посуха"

Не чекаючи на відповідь, вона однією рукою схопила Фока за рукав, а другою взяла синову долоньку й повела їх усередину, протискуючись крізь юрму. Стояла задуха. Кондиціонер у клубі працював на повну, але програвав у битві з жалібниками, які набилися всередину, ховаючись від сонця. З серйозними обличчями люди спілкувалися, тримаючи в руках пластянки й тарілки з шоколадним тортом.

Гретчен пройшла до скляних дверей: клаустрофобія вигнала особливо нервових на витоптаний ігровий майданчик. Під парканом знайшлося місце в тіні, а Лакі побіг випробовувати розжарену металеву гірку.

— Тобі необов’язково стояти зі мною, якщо це може заплямувати твоє добре ім’я, — промовив Фок, насунувши капелюха на очі, щоб краще приховати обличчя.

— Ой, стули пельку. Крім того, з цим завданням я і сама непогано впоралася.

Оглянувши ігровий майданчик, Фок помітив літню пару, яка, здається, колись дружила з його батьком. Вони теревенили з молоденьким поліціянтом при повному параді, який прів під пообіднім сонцем. Той шанобливо кивав, а на його чолі блищав піт.

— Слухай, — промовив Фок, — це він замість Барбериса?

Гретчен простежила за його поглядом.

— Ага. Чув про Барбериса?

— Певна річ. Шкода. Пам’ятаєш, як він до смерті лякав нас страшилками про дітей, які лізли до господарського реманенту?

— Ага. Він двадцять років на той інфаркт напрошувався.

— І все одно прикро, — цілком щиро мовив Фок. — То хто цей новачок?

— Сержант Рако, і якщо тобі здається, що він влип, то це тому, що він і справді влип.

— Такий безнадійний? А мені здалося, натовпом він керує непогано.

— Та насправді я не знаю. Коли все це трапилося, він тут зо п’ять хвилин як з’явився.

— Справжню халепу отримав собі на голову в перші ж п’ять хвилин.

Але Гретчен не встигла відповісти: біля скляних дверей почався рух. Юрма шанобливо розступилася, і з’явилися Барб і Джері Гедлери, мружачись на сонці. Міцно тримаючись за руки, вони почали обходити гостей поминок. Кілька слів, обійми, мужній кивок — і пішли далі.

— Ти давно з ними розмовляв востаннє? — пошепки запитала Гретчен.

— Минулого тижня, а перед тим ми вже років двадцять не спілкувалися, — відповів Фок. Він чекав. Джері помітив їх із Гретчен ще з протилежного кінця майданчика. Звільнившись з обіймів якоїсь кругленької жіночки, він так і покинув її з простягнутими руками.

«Приїзди на похорон».

Фок приїхав, як і наказано. А тепер дивився, як до нього наближається Люків батько.

* * *

Гретчен перша перехопила Джері й обійняла. Понад її плечем він зустрівся з Фоком очима з великими блискучими зіницями. Цікаво, подумав Фок, чи це не вплив ліків, які допомагають Джері витримати цей день. Коли Гретчен нарешті відпустила Джері, Фок простягнув йому руку для гарячого міцного потиску.

— Отже, ти приїхав, — мовив Джері нейтральну фразу, адже поряд була Гретчен.

— Так, — озвався Фок. — Отримав вашого листа.

Джері дивився йому в очі.

— Звісно. Ну, я подумав, що тобі обов’язково слід приїхати. Заради Люка. Але не був певен, чи в тебе вийде, друже.

Останнє речення важко повисло в повітрі.

— Ну як же, Джері, — кивнув Фок, — я обов’язково мав приїхати.

Сумніви Джері були небезпідставні. Тиждень тому Фок сидів за робочим столом у Мельбурні, невидющо витріщаючись на газетне фото Люка, коли задзвонив телефон. Уривчастим голосом, якого Фок не чув уже двадцять років, Джері повідомив про поховання. «Побачимося на похороні», — сказав він без питальної інтонації. Уникаючи Люкового піксельного погляду, Фок пробурмотів щось про завал на роботі. Як по правді, тоді він ще не вирішив, чи їхати. За два дні надійшов лист. Либонь, Джері відіслав його, щойно повісивши трубку.

«Ти брехав. Приїзди на похорон».

Уночі Фок погано спав.

А тепер вони з Джері ніяково поглядали на Гретчен. Вона хмурилася удалину, де її синок невпевнено лазив на турніках.

— Ти сьогодні ночуєш у місті, — мовив Джері. Знову без питальної інтонації, зауважив Фок.

— У пабі нагорі.

З ігрового майданчика долинув плач, і Гретчен трагічно зітхнула.

— Чорт. Я так і знала, що цим закінчиться. Вибачте.

Вона побігла геть. Джері одразу вхопив Фока за лікоть і потягнув подалі від гостей. Рука у нього тремтіла.

— Треба побалакати. Поки вона не повернулася.

Фок непомітно вивільнив руку, усвідомлюючи, що навколо повно людей. Не мав певності, хто є поряд і хто може спостерігати.

— Боже правий, Джері, чого вам треба? — спитав він, сподіваючись, що збоку його поза видається розслабленою. — Якщо ви зібралися мене шантажувати, то зразу кажу: нічого не вийде.

— Що? Господи, Аароне! Ні! Я і близько не думав! — Джері був щиро вражений. — Якби я хотів розворушити проблеми, зробив би це багато років тому, правда? Я радо спустив усе на гальмах. Боже, та я б і зараз спустив усе на гальмах. Але не можу, розумієш? У такій ситуації. Загинули Карен і Біллі, а йому ж навіть сім рочків ще не виповнилося, — голос Джері надламався. — Слухай, вибач за листа, але я просто мусив викликати тебе сюди. Я маю знати.

— Знати що?

На яскравому сонці очі Джері здавалися майже чорними.

— Чи Люк уже колись убивав.

* * *

Фок мовчав. Він не перепитав, про що це Джері говорить.

— Розумієш… — Джері затнувся на півслові, бо до нього чимчикувала послужлива жіночка, яка хотіла повідомити, що з ним хоче побалакати священик. Просто зараз, якщо можна.

— Господи, що за бардак, — буркнув Джері, а жіночка, кашлянувши, начепила на обличчя маску мученицької терплячості. Джері обернувся до Фока. — Мені треба йти. Ще побачимося.

Він потиснув Фокові руку, затримавши її трохи довше, ніж потрібно.

Фок кивнув. Він усе розумів. Джері, згорблений і змалілий, рушив за жіночкою. Гретчен, яка вже заспокоїла синочка, повернулася до Фока. Стоячи пліч-о-пліч, вони дивилися, як Джері йде геть.

— На нього страшно дивитися, — промовила вона впівголоса. — Вчора в супермаркеті він накричав на Крега Горні, бо той буцімто несерйозно сприймає те, що трапилося. А це навряд чи, адже вони дружать уже років п’ятдесят.

Фок не міг уявити, щоб хтось — а тим паче стоїчний Крег Горнбі — міг несерйозно сприймати три моторошні труни.

— Невже ніщо не провіщало? — запитав Фок, не стримавшись.

— Тобто? — Гретчен нетерпляче змахнула муху, яка сіла їй на губу. — Хочеш знати, чи не бігав Люк по вулиці, розмахуючи рушницею і погрожуючи розстріляти всю родину?

— Боже, Гретч, я ж просто запитав. Ну, може, в нього була депресія абощо.

— Вибач. Це все через спеку. Вона все погіршує,