Читати книгу - "Приречені, Ігор Даровський"

Наступні кілька днів ми фіксуємо раптовий негативний сплеск з усіма ознаками депресії та апатії. Гучні гулянки та творчі вечори припиняються і все більше людей ходять поодинці, занурені у свої думки. За тиждень у нас трапляється екстрена ситуація. Спроба самогубства. Це Хвильовий. Як керівник проекту я перший, хто відвідує його у медичному відділені.

– На цей раз без записки? – він виглядає засмученим та одиноким. Саме таким ми забирали його сюди.

– Не було настрою щось писати, – поет дивиться на свої тонкі пальці, що вистукують якусь ритмічну мелодію на лікарняній ковдрі. – Я так не можу. Це не правильно.

– Що саме? – я радий, що він готовий говорити.

– Все це. Ми тут жируємо немов якісь капіталісти, п’ємо, гуляємо і радіємо життю. А там вмирають мільйони. І ми знаємо про це.

– Але вони помруть у будь-якому випадку, – намагаюся говорити якомога спокійніше. І Ваша смерть тут точно не змінить ситуації. Ви тільки засмутите своїх друзів, яким теж не легко.

– А чи змінить щось моя смерть там? – він дивиться на мене і відвожу погляд. Не знаю як йому сказати правду.

– Смерть кожного з вас – це велика втрата для майбутнього вашої реальності. Так що так, вона багато що змінить.

Ми домовились не обманювати. Не викривляти факти. Не приховувати нічого. Це чесний обмін. І я знаю, що він збирається мені сказати.

– Тоді я хочу повернутися. І закінчити те, що ви не дали мені зробити. Нам всім потрібно повернутися заради майбутнього. Заради того, аби боротьба продовжувалась.

Його голос впевнений та спокійний. Система сигналізує про нормалізацію емоційного фону. Він прийняв рішення і цього вже не змінити.

– Я завжди хотів запитати… можете не відповідати, якщо не хочете, – витримую паузу, адже це дійсно делікатний момент. – Що буде далі в тій вашій записці?

– Хай живе комунізм, хай живе соціалістичне суспільство і хай живе комуністична партія, – він посміхається. – Проте після всього що я дізнався тут, я не знаю як це написати.

Наступного дня усім відділом ми зустрічаємось із представниками врятованих. Це Куліш та Курбас. 2К, як жартома їх називають наші оператори. Вони зосереджені і тверезі. Охайні, з пов’язаними краватками і гарними зачісками. Після періоду божевільних вечірок це справді працює немов холодний душ. Налаштовує на серйозну хвилю.

– Культурна комісія готова вислухати ваше рішення, – пропоную їм сісти. Ми довго думали як саме розташувати місця, аби це не виглядало як засідання суду чи зустріч групи анонімних наркоманів. І врешті решт зупинилися на плануванні звичайного шкільного кабінету. Ті, хто виступають просто виходять до дошки. Так по дитячому і так зосереджено невимушено. Принаймні так назвав цей варіант наш ШІ.

– Творчість – доволі химерна пані і спокій за своє життя це не єдине що потрібно для її приборкання, – Курбас дивиться на всіх нас, що сидять немов учні, в очікуванні вищої мудрості. –  Контекст та публіка. Наслідки для майбутнього. Ось що головне. Там звідки ви нас забрали ми створювали реакції на несправедливість. Боролися з системою за допомогою філософії і культури. І як ви кажете це дасть свої зерна. Не одразу, але за кілька десятків років ми досягнемо мети. Тож чи коштує наше життя цієї вищої цілі? Сто людей, що можуть продовжувати вести гедоністичний та отруйний спосіб життя, який врешті решт вб’є нас тут або майбутнє? Чи це не є справжня утопія? З чим ми будемо боротися тут? Які виклики будемо отримувати? Куди ми поведемо націю кращого світу? І яку ідею ми зможемо виростити на щотижневих, спокійних та добрих творчих вечорах? В «ідеальному» як ви кажете світові. В якому все створено для нас. І в якому ми можемо жити просто «насолоджуючись» усім навколо.

– Це ви мені скажіть? – у мене залишився лише один аргумент. – Адже це ми дали вам шанс на побудову того самого «ідеального світу», який ви намагалися створити там. Того світу, що відправить Вас на смерть.

– А цей світ? – Куліш бере ініціативу на себе. – Ви уявляєте перед яким вибором ви нас поставили? Хвильовий вчора ледь не помер. Хто наступний? Може я, може він? Ми зможемо не помічати це місяць, два, три… а потім божевільня? Та ми тут з глузду з’їдемо, знаючи, що наші нікчемні життя та якусь ефемерну химеру нового світу ми поміняли на реальну змогу створити незалежну державу, – його очі палають. Він чудовий оратор. – Ви так нічого і не зрозуміли про нас, хоча і маєте такі надпотужні можливості. Ми ідейні… а цю енергію неможливо зупинити.

– До того ж Бернард Шоу у Соловках, – Курбас посміхається, – я просто хочу подивитися на їх витягнуті від ненависті пики, коли я буду ставити «Учня диявола» і розмірковувати про всепрощення та пожертву серед вбивць та катів.

Куліш обіймає його. Зараз в них так багато сили.

– Ми всі проголосували. Одноголосно. Вирішили повертатися у свою реальність, – вони озвучують нам свій вердикт. І ми маємо це прийняти.

Операція «повернення» проходить вдало. За три хвилини ми доставляємо їх на місця. Кожного саме туди, де ми їх забрали. Хвильовий готується до самогубства, Яловий у катівні буцегарні, Курбас у театрі. Вони всі готові, зробили вибір і ми маємо його поважати. На нашому моніторі усі обличчя цілей загоряються зеленим, проте це більше не викликає посмішки. Я розбитий і знищений. Знову.