Читати книгу - "Той, хто вбиває"

— Ви чудова модераторка, — сказав я.

Барбара засміялася.

— Дякую, але це заслуга Юсефа, не моя. Він має вроджений акторський талант...

Десь хвилин за п’ятнадцять Юсеф Мардал підійшов до нашого столика. Він ішов розпруженою, аж наче недбалою ходою. Спершу обійняв Барбару, потім — Геллє, а тоді кинув на мене запитальний, майже викличний погляд.

— Познайомся з Мікаелем, — сказала Геллє. — Він адвокат.

Я підвівся, подав руку.

Його потиск був нівроку міцний.

— Мені, на жаль, знайомий дехто з вашої братії.

— Такі ми недобрі? — усміхнувся я.

Юсеф стенув плечима.

— Не гірші й не ліпші за решту, мабуть. Просто я змушений був скористатися вашими послугами. То була моя помилка — не адвоката.

— Будемо сподіватися, що наше знайомство не перейде межі приватного спілкування.

— Звичайно! — Юсеф гостро глянув мені в вічі. — Я тепер нова людина. Завдяки Барбарі воскрес із мертвих, якщо й не на третій день, то на третій рік...

Барбара захоплено засміялася.

— Так, я чаклую на замовлення!

— Ви відсиділи три роки? — не втримався я від запитання, але ж він сам почав.

— Два роки і шість місяців.

Я замовив усім пиво. Юсеф Мардал одним духом вихилив пів кухля, обтер рот тильним боком долоні. Ми випили за нього та за книжку.

Хтось гупнув мене в спину, і я трохи роздратовано озирнувся. Молодик, якому на вигляд було десь під тридцятку, прокладав собі шлях позад мого стільця, цілком мене ігноруючи й не зводячи погляду з Юсефа.

— В-в-вибачте, — затинаючись, промовив він. — Г-гадаю, ви м-м-могли б... я не встиг к-купити... Якщо б в-ваша ласка...

Чоловік простягнув примірник книжки «Залізні легені».

— Звичайно, — кивнув Юсеф.

— Як Ви називаєтесь?

— Рікард, але це не для мене. Підпишіть для Раґнгільд.

Юсеф усміхнувся, нашкрябав два слова й віддав книжку.

— Будь ласка... Сподіваюся, вашій коханій сподобається.

Чоловік пробурмотів слова подяки.

— Як воно бути в шкірі письменника? — запитала Геллє.

— Ч-ч-чудово, — перекривив недавнього прохача автографа Юсеф і голосно розсміявся.

Я мимоволі глянув услід чоловікові-заїці. Він не обернувся, але його шия аж паленіла багрянцем.

Публіка почала розходитися, і ми теж подалися геть. Я і Геллє крокували поруч тротуаром, а ті двоє — перед нами. Барбара, яка в підвальчику видудлила один за одним три келихи вина, зашпорталася, схопила Юсефа за руку й попленталася далі, важко на нього навалюючись.

— Шкодуєш, що пішов зі мною? — запитала Геллє.

— Ні! Хоча мушу визнати, щось з ним не те, — відповів я, згадуючи побагровілу шию чоловіка з книжкою.

— Трохи є, — погодилась вона. — Думаю, з цього вийде добра стаття. І я рада, що не зіпсувала тобі вечора.

— Що ти! Навпаки! Так приємно знову тебе бачити...

Геллє глянула на мене дивним поглядом, значення якого я не міг собі витлумачити, і, мить повагавшись, знову взяла мене під руку.

Бар був великий і дуже гамірний, але розташування — просто фантастичне. За вікнами виблискувала гладенька, немов облита оливою, поверхня Вогена, берґенської гавані, у якій віддзеркалювалися вогні міста.

— Що питимете? — запитала Барбара. — Я частую.

Я не зрадив пиву, Геллє пила біле вино, а Юсеф з Барбарою — горілку. Ми цоркнулися келихами. На всі потуги присутніх жартувати Барбара реагувала голосним реготом. Вульгарність їй не личила. Її очі посоловіли, тіло втратило координацію, рухи стали в’ялими. Щоразу, звертаючись до Юсефа, вона торкалася його руки або плеча.

Я крадькома спостерігав за Юсефом. Мардал, мабуть, видавався привабливим багатьом жінками, та й чоловікам — теж. Він мав виразно окреслене обличчя, високі вилиці й глибоко посаджені очі. Майже по-жіночому зграбний рот з повними губами, чутливими й брутальними водночас.

Я нахилився уперед і прошепотів на вухо Геллє:

— Здається, твоя подруга запала на нього.

Геллє мала роздратований вигляд.

— Барбара стає геть дурною, коли нап’ється. — буркнула вона. — Постійно вимахується.

Якийсь чоловік протиснувся між мною та Юсефом.

— Гей, чоловіче, помалу! — розсердився Юсеф.

Чоловік обернувся до нього. То був кремезний, червонопикий чолов’яга, десь за тридцять, у рожевій сорочці з розпущеною краваткою.

— Посунь свою дупу, щоб інші могли пройти! — гаркнув він. — Ти, гомику! — додав він, помітивши кінський хвіст Юсефа.

Юсеф зісковзнув з барного табурета, став перед чоловіком. Він був з ним майже однакового зросту, але значно щуплішим.

— Тобі не подобаються геї? — цілком буденним голосом тихо запитав Юсеф. — То, мабуть, тобі не сподобається, як я тебе вграю.

На чолі чужака миттю виступили краплини поту.

Не встиг я отямитися, як Юсеф схопив у жменю чоловіче достоїнство хама, нахилився до нього — вони ледь не торкалися щоками — і прошепотів йому у вухо:

— Якщо зараз не заберешся звідси, відірву яйця і згодую тобі! Зрозумів?!

Чоловік дивно пискнув. Його лице обм’якло, шкіра відвисла, рот напіврозтулився, губи заслинилися. Він насилу кивнув.

Юсеф відпустив його й відвернувся спиною. Чоловік нетвердою ходою почвалав геть.

— Що ти йому сказав? — запитала Барбара.

— Я сказав, що в наступній своїй книжці опишу його відстійну сорочку і його самого, якщо він не поводитиметься ввічливіше.

Тепер захоплено сміялися уже обидві, і Барбара, і Геллє. Сміх Геллє завжди заражав, але тепер мені щось зовсім не було смішно.

— От що значить сила пера! — вигукнула Барбара. — Перо могутніше за меча!

Раптом до мене дійшло, що тільки я помітив, що насправді відбулося.

Я зустрівся поглядом з Юсефом. Він кайфував від свого вчинку. Барбара прихилилася до нього, поклала долоню йому на стегно.

Геллє різко підхопилася з місця.

— Думаю, мені досить! — сказала вона і глянула на Барбару. — І тобі вже час додому!

Барбара пирхнула.

— Хочу ще випити.

— Твоє право, — відрубала Геллє з несподівано крижаними нотками в голосі.

Я теж підвівся.

— Посаджу тебе на таксі...

Нічне прохолодне повітря пахло свіжістю. Я відчував сп’яніння, але не занадто захмелів. Під М’ясним базаром стояли рядами таксі, чекали, коли пізньої ночі повалять з ресторанів відвідувачі. Ми зупинилися перед першою автівкою. Геллє притулилася до мене, ми обійнялися.

— Дякую за гарний вечір, — сказав я. Вона була така ніжна й тендітна на дотик, що мені зовсім не хотілося відпускати її зі своїх обіймів.